Вона каже: досі ж не потруїв?
— Бо не мав змоги, — каже той. — Інакше нас уже давно не було б на світі.
Ах ти ж, думаю, гад! Він мене підозрює в підлості. Ну, я тебе, думаю, провчу!..
Пішов я до Кунегунди Одноокої, так, мовляв, і так. коли в тебе ще є оте жовте зілля, то дай.
Рюрикова сестра вельми зраділа, втупилась у мене своїм оком і сичить:
— Кластимеш по пучечці в братину, тоді воно хапає не враз, а десь аж уночі або над ранок. Бо як більше покладеш, то хтось один здохне, а ті схаменуться й роздеруть тебе на шматки. Шкода гайнувати таке зілля.
Пішов я до Малуші й кажу:
— Хто розливає вино в братини?
— Якщо, — каже, — многий пир — то стара ключниця, а в простий обід чи вечерю — я.
— А хто підносить?
— Котрийсь поварний робітник.
— А де чия братина — знаєш?
— А то ж, — каже, — як! Кожен має свою братину. Княгинина з квітками по краях, а Свенельдова з двома вушками, Асмусова — з одним...
— А в Люта?
Малуша каже мені:
— В нього повно ратників.
— Більше він з ніякої не п'є?
— 3 ніякої!
Тепер я стеріг, коли Людвік прийде вечеряти чи обідати до тітки. А він, як на зло, не приходить і не приходить. Аж одного разу надвечір дивлюсь — іде. Пиру не передмислялось — це я знав, отже, вино мусила розливати Малуша.
Пішов я до неї нишком і шепочу:
— Дай Лютову братину.
— Нащо тобі?
Кажу — треба. Кажу — не питай.
А вона злякалась — та в сльози!
— На мислі, — каже, — в тебе лихе!
Кажу: ти мені віриш?
Вона подивилася на мене так пильно й шепотить:
— Вірю.
Я всипав зілля й розколотив вино. Кунегунда казала одну пучку, а я сипнув п'ять, а сам пішов до стравної світлиці: начебто мав щось казати старій.
Там уже була вся сімеєчка: й стара, й Свенельд та Асмус, і Лют, і твій батько — молодий княжич Святослав, і п'ять або шість ярлів. Усе вже на столі, а вони ще сидять попід вікнами та добалакують, стара щось казала твому батькові про якогось варязького жерця — чи не про того Ансгара Хрестителя, а княжич не слухає та бавиться з кудлатим старезним псом. Я цього пса вже застав у Києві, він уже й тоді був старий. А стара побачила мене й кличе: зачала розпитувати про Ігореву ладдю — мала нею пливти до Царягорода. Ладдя була із змієм на носі й уміщала сто душ, а на кормі стояла велика кліть із теремом.
Ну, я їй розказую про той Ігорів дракар, а сам стежу за челяддю: коли ж почнуть уносити братини з вином, щоби не вгавити. Стара кивнула всім сідати до столу, а сама не йде, бо я заходився розказувати, як дереводіли оббивають паволокою зсередини кліть ладді. Стара сміється:
— Ну ти ж і хитрець! Ну, добре, їду ж до царя, а не до вятицького лапотника. Ти лише підганяй отам тих, бо за два дні треба рушати.
Дивлюся — дві челядниці вносять вино, ставлять перед кожним його братину, а я й далі затуркую стару, щоб довше лишатись у світлиці. Туркочу та позираю на стіл. Челядниця поставила перед Лютом братину з ратниками. Стара каже мені:
— Ну, йди вже. Вранці сама поїду на Поділ.
І дибає до столу, а я через усю світлицю так повооленькн човгаю до дверей, аж Людвік з виду міниться. Десь-то стара за спиною в мене знамено подала, бо дивлюсь — Асмус і Лют уже тягнуться до братин. Тоді я підходжу до Люта й на всю світлицю кажу, щоби кожне почуло:
— А ти зараз умреш!
Він як визвіриться на мене...
А я вломив з його тарелі куряче крильце, вмочив у його братину й кинув псові: ніхто й зоглядітися не встиг. Пес ковтнув і ще просить, а я стою й бликаю на того пса: ану як одноока кочерга надурила? Або зілля не те дала, або воно вже видихалося й вивітрилось...
Лют почав озиратися на свій меч — черес із мечем лежав під вікнами на лаві, а я трохи позадкував до дверей. Княжич Святослав заходився реготати — він Свенельдича терпіти не міг, а стара дивиться на мене, дивиться — ось-ось ковтне. Ярли повилазили з-за столу, мабуть, хотіли викинути нахабного холопа за поріг, а Лют уже дійшов до ослону: схопить меч — і край...
Коли це пес ліг і почав совати ногами. А тоді посовав, посовав і затих, і в світлиці втихло й попринишкало. Дивлюся на Свенельдича — блідий як стіна, а його батько Свенельд каже до старої:
— Якщо ти його й тепер не вб'єш — то вже тоді нарікай сама на себе!
Аж дивлюся — підводиться й Лют.
— Я, — каже, — зараз сам заколю його як собаку...
Й іде на мене з мечем, а стара кричить до небожа;
— Ти ж сам говорив, що він хоче звести тебе зо світу! Тепер він показав, що міг би, коли б схотів. Уклади свого меча в піхва!
Отак-то було. А я й досі думаю, що стара й рада була б, якби я тоді не перейняв затруєного вина від її небожа, бо Свенельд спав і бачив свого сина на великокняжому столі. А Лют коли не цього, то другого чи третього літа десь та підбив би твого батька на боротьбу. Святослав і сам був палкий та шкваргучий, але хіба міг би він упертись Лютовому мечу? Княжичеві ж тоді минало тільки п'ятнадцяте літо...
Після тії пригоди я вже знав, що стара не візьме мене до Царягорода, але вона все-таки взяла. Взяла й Люта, взяла й мою сестру, ну, а про отця Григорія вже нема чого й казати. Він же був пресвітер і тлумач.
Як ми пливли до Царягорода — може, колись іншим разом розповім тобі, але пливли п'ятьма дракарами й сімома ладдями з насадом, бо то ж таки чималий народ: самих тілько дружинників п'ять сотень, а ще ж тридцятеро князів та княгинь, ярлів та ярлих, простих челядників та холопів-робітників. А ще за нами плив купецький київський товар на п'ятдесят насадів, тож наша валка розтяглась версти на три.
Припливли до Царягорода десь дня дев'ятого чи десятого серпня, а грецький митний воєвода як поставив нас у Суді (це так зветься Боспорська протока), то наче й забув про нас. Цілісінький місяць простояли ми в тій протоці. Стара приспокоювала себе попервах:
— Певно, царя немає вдома...
А тоді ж сама занепала духом і тільки сопе. Та й од нас ніяково: збиралася до царя на пир, а мусить днями й ночами гойдатись у дракарі. Бо ж митний воєвода нас і на берег жодного разу не пустив.
Аж рівно через місяць зглянувся. Підходить дев'ятого вересня й каже старій:
— Кличе тебе цар на страву.
Ну, тутки вже таке почалось... Заходилось убиратися наше варязтво, начіпляло на себе чересів та золотих сустуг...