— Стій тут і дивись, як вони дертимуться піском угору, — порадив Доброчин. — Це немало важить: хто внизу і хто вгорі. — Він подумав, що було б ще ліпше тим часом одягтись: тоді враження було б значно повніше. Але ввесь одяг залишився в Ольжиному селі.
Греки викупалися досхочу і стали виходити. Коли під ногами в них почав сунутися пісок, Володимир глянув на материного брата:
— Ти правду казав.
Греки померзли й мали геть жалюгідний вигляд. Двічі на стегнах в архімандрита мало не розсупонилося полотно, це його ще дужче бентежило, й він жалісно посміхався до двох князів угорі. Хоча князі теж стояли в самих пов'язках, але проти незасмаглих і вислошкірих гостей здавались олімпійськими богами. Доброчин задоволене проказав:
— Ну, а тепер можна й до столу.
За "столом" він у першу чергу поспитав сла:
— Що переказує нам наш друг паракімомен Василій? — Він навіть не глянув на Володимира та двох бояр.
Архімандрит чемно здивувався:
— Ти воював у Мізії й нічого не чув? Цей євнух паракімомен був зрадник. Тепер його вже нема.
— То це ми досі мали справу із зрадником? — так само чемно здивувався й світлий князь, дивлячись на півголого архімандрита. — Добре, що ми не встигли під Несебр.
— Ми звемо той город Месемврією. Там був імператор, і він не діждався тебе.
— Месемврія — теж гарна назва, — сказав князь. — Я не встиг до кінця березіля. Мене затримала зима. Ти був сам у Києві й бачив, які лежали скрізь глибокі сніги. Ну, а що ж переказує нам цар-імператор?
— Імператор Василій казав, — озвався царгородський вісник, — що шістдесят тисяч сріблом він сплатив тобі. За укладом, маєш прислати йому шість тисяч воїв.
Доброчин відповів:
— За те срібло наші вої сплатили своєю кров'ю: ми взяли Дрестр.
— Краще було б узяти Месемврію, — сказав сол.
Світлий князь Олевський жваво заперечив:
— Але ж у Дрестрі сидів булгарський цар. Я хотів полонити царя Самуїла.
— Мізія не має свого царя, світлий княже, — м'яко заперечив грецький сол. — Ти бився з комітопулом.
Доброчин сказав:
— Ти не віриш, то подивись на оцю жону: вона — донька булгарського царя Самуїла.
— Самуїл сам себе назвав царем, світлий княже. Батько його був велбуджський коміт — чоловік простого боярського коліна.
Доброчин відповів:
— Його помазав на царство патріарх булгарський.
— Він теж не патріарх. Патріаршію в Мізії скасував ще Іоанн Цімісхій. А в Мізії лише митрополит.
Доброчин із знанням справи заперечив:
— І митрополит має владу помазати на царя. А коли ти вже нагадав Іоанна Цімісхія, то цей таки справді своєю рукою помазав себе царем. І Никнфор Фока, котрого він убив, також не був царського роду. А також небіжчик паракімомен.
Претич тихо сказав Жданові:
— Чорт, а не чоловік...
— Грек тільки блимає, — згодився з ним Ждан. — Ті двоє тупляться в скатертину.
Візантійський сол спитав:
— Що сказати цареві про ті шість тисяч воїв?
Доброчин глянув на Володимира та двох великих бояр, тоді на булгарську царівну Іванку — п'яту Володимирову жону, яка разом з Лілою-Софією позирала на дивних цирувальників, і чітко проказав, карбуючи кожне слово:
— Ми дамо Василієві шеститисячний полк. А він хай дасть сестру за нашого великого князя. Це йому й перекажи!
Пир на березі Дніпра так і не відбувся. Гості й господарі смішною вервечкою повернулись до Ольжиного села, всі були просто приголомшені зухвальством світлого князя, а найдужче — чи не він сам.
Досі Доброчин думав про це з якоюсь самонасмішкою. Так само він міг би мріяти, скажімо, про те, щоб злазити на небо й подивитися, що чинить Дажбог у раю. Тепер він висловив свою безумну мрію прилюдно вголос.
До самого Києва всі їхали похнюпивши носи. Але дорога заспокоїла Доброчина, її коли вступили до Княжих воріт, він уже зміг побажати грецькому слу щасливого сновидіння. Грек Мудролюб несподівано підійшов до його коня:
— Не б'ється?
— Ні.
Сол поляскав коня по шиї, не виказуючи наміру йти геть. Він дорогою теж трохи заспокоївся.
— Я чоловік мала, — раптом заговорив сол ламаною мовою, але без тлумача. — Мала чоловік — мало сказати. Княз Доброчин — велика чоловік. І князь Володимир велика. Але не мають хрест! Цар Василій сестра не давати. Хрестити княз Володимир і Доброчин і хрестити Русь — тоді давати сестра Василій. Хрестити Русь!
Доброчин зрозумів думку базиліка архімандрита. Він сказав:
— А булгарський цар не завагався віддати дочку за нехрещеного.
— Булгарський — не цар.
Доброчин згадав іншого, якого вже й на світі не було, але до якого він і досі відчував чорну заздрість. Світлий князь роздратовано запитав сла:
— А імператор отієї Священної Римської імперії Оттон Другий? Він був справжнім царем?
— Ну — імператор, — погодився грек Мудролюб.
— Рівний грецькому?
— Рівний грецькому нема.
— Але ж грецький цар віддав свою сестру Оттонові, — сказав Доброчин.
Грек Мудролюб засміявся — якось весело й образливо водночас:
— Феофано-о!.. Феофано...
Він кілька разів повторив це відоме Доброчинові ім'я, неначе вліз ногами в ожину й не міг виборсатись; йому забракло слів. Нарешті він зважився й гукнув у темряву:
— Ніко!..
Тлумач підійшов дуже швидко. Грек Мудролюб заходився щось йому говорити, й тлумач знічено кахикнув і переклав:
— Феофано — розпусниця: мала вже двох мужів. У Царігороді ніхто вже не хотів брати її жоною, бо не тільки стара й страшна лицем, але й недужа... — Тлумач помулявся й доказав: — Шаленством Афродіти... Ну, кидається на всіх мужів... Це така жіноча недуга. А ще кір. Архімандрит велів розтлумачити тобі, що Феофано — незаконна сестра царя Василія: її матір подарував цареві Роману багдадський халіф...
Доброчина охопив дивний настрій. Це визнання архімандрита позбавляло його всіляких надій. Досі він люто заздрив Оттонові, але та заздрість підстьобувала й додавала нових сил, а тепер не стало навіть чому заздрити. Грецькі царі й далі узвишалися над цілим світом у недосяжній самоті, й марно намагались європейські князі та королі породичатися з константинопольськими царями: навіть германському імператорові Священної Римської імперії підсунули не царську сестру, а бридку байстрючку.
Доброчина знову охопило оте знайоме відчуття, ніби щось важливе й життєво необхідне вислизає йому з рук і просочується крізь пальці. Колись він упіймав був у болоті за Іскоростенем величезного вугра, та хоч як силкувався й напружувався — не зміг утримати його в руках. Враження було подібне.