Видно, Вовчому Хвостові було на роду написано — вмерти од стріли Та й не якоїсь, а таки варязької.
Кови між ними почалися давно — ще як Свенельд наставив Вовчого Хвоста сотником. Лют раз по раз чіплявся до Вовчого Хвоста: то почне висміювати його конягу, то самого назве дідом або вайлом, а то нацькує на нього інших сотників, а ті й раденькі підлеститись до Свенельдового синка ~ чинять усе, що скаже. А коли Лют хотів найбільше йому допекти, то Називав його Претичевим приймаком або полянським сотником.
Жодного полянина в дружині давно вже не було: коли за Ольга та Ігоря ще лишалось кілька, то Свенельд вижив і їх. Останнім, мабуть, вигнав Претича. Та я в ті роки й не чув, щоб десь був на Русі боярином полянин а чи сіверянин. Про деревлян уже й не кажу. Єдиний був Претич, та й той тишком-нишком сидів у своєму дідинці, бо колись могла дійти черга й до нього.
А Вовчий Хвіст узяв та й посватався до Претичевої сестри. Хоч йому минав тридцять і дев'ятий, він досі не мав жони, бо не мав же в Києві й вогнища. Тепер же покинув гридницю й став сидіти в Претичевому дідинці — пристав цебто в прийми.
Отож Лют і називав його полянським сотником та Претичевим приймаком.
Вовчий Хвіст був зроДу небалакучий, і коли до нього сікався Лют, він, бувало, змовчить або відійде, а це ще дужче хапало Люта за живе.
Одного разу — я видів це сам — Лют Свенельдич так довго дошкуляв йому словами, що той не витримав і таки схопився за меч А тоді трохи охолов і каже:
— Якби ти був не такий молодий, я тобі закрутив би хвіст на спині.
Це було коло гридниці, й кругом товклося повно гридьби. Лютові підлабузники почали сміятися, мовляв, куди тобі, старому, мірятися з молодим Лют уже давно чекав цієї нагоди, а тепер лише підморгнув до своїх, мовляв, під'юджуйте далі, а сам каже до Вовчого Хвоста:
— Це ти мене боїшся. Злякався мого меча!
Лют був невисокий і не вельми кремезний, але мав страшенну силу в правому плечі — одним ударом одсікав живому бугаєві голову — я вже тобі казав колись про це? Й про оту його мечну хитрість, коли він мовби ставив себе під удар, але якось одвихавсь і вже сам замахувався. Цього в гридниці не вмів ніхто.
Отож він Вовчого Хвоста зумисне й під'юджував, щоб той урешті вийняв свого меча. Ну, Вовчий Хвіст не витримав і питає:
— Боротимемось пішки чи в сідлі? Лют каже:
— Верхи! — А кожен же гридень знав, що тої своєї хитрості Лют уміє лише верхи. — Боротимемося до кінця!
Цебто до смерті.
Посідали вони верхи й узяли щити, роз'їжджаються в різні кінці двору. Лют як зострожить конягу та як кинеться на Вовчого Хвоста — ну, думаю, пропав переяславець і зараз махне мечем, а Лют вивихнеться, й меч опиниться аж у коня за хвостом. А тоді Лют уже покаже...
Коли це сходяться — аж ні: Лют не діждався, махнув сам, і я аж геть потім усе второпав. Вовчий Хвіст якось по-вовчому вигнув свого хребта, що меч Люта зачепив його не кінчиком, а ближе до корінця — мало не хрестовиною. Такої хитрості Лют не вмів. Його меч ковзнув по хребті Вовчого Хвоста й розрубав чобіт самому ж Лютові, а Вовчий Хвіст ударив його в пику щитом, хоч міг би й стяти мечем голову, коли б захотів.
Після цієї пригоди Лют ще дужче затявся. Востаннє боролись у плавнях коло Дніпра, Вовчий Хвіст перебив меч Лютові Свенельдичу, а коли одкинув свого меча, бо мав за ганьбу йти мечем на голорукого, хтось простяг Лютові свій лук.
Вовчого Хвоста привезли вже возом. Коли я почув і прибіг, він ледве дихав. Подався я до Претичевого дідигщя, розказую Претичеві, а він вислухав і кричить:
— Біжи мерщій по волоха Стана!
Поки я того волоха розшукав, Претич уже перевіз Вовчого Хвоста до свого двору. Приходимо з волохом, а він:
— Рана затруєна.
Якби не волох Стан, а він був відьмак над відьмаками, поминай як звали Вовчого Хвоста, бо Лют устрелив його затруєною стрілою.
Вовчий Хвіст пролежав до самої зими, а з першим снігом забрав Претичеву сестру й поїхав до Переяславля. Свенельд уже його й не спиняв, щоб Вовчий Хвіст не мстився'Людвікові.
Новим сотником став Гліб — син Кунегунди Одноокої й Ігорів небіж. Він був дев'ятьма роками старіший за Вовчого Хвоста, але Свенельд Ольгович не любив усіх Рюриковичів, як і вони його. Тож він зумисне позбиткувався над Глібом, наставивши сотником у сорок вісім літ. Гліб же досі княжив у Ростові.
Але це сталося вже ген ближче до зими, влітку ж я їздив до батька в Любеч.
Кличе мене одного ранку стара — я з тивунами саме переважував горішнє збіжжя. Питає: батько живий? Кажу — не знаю Каже — то з'їздь та подивись. А сама дивиться, бо на мені новий десятницький стрій. Ти, каже, став схожий на боярина, котрий це, питає, тобі рік? Кажу: дев'ятнадцятий. Ну, каже, поїдь та подивись, а тоді й мені розкажеш.
Кажу: знову з Каніцаром, чи як?
А вона: з ким хочеш їдь.
Я вже й не пішов до Каніцара — подався просто до Миронога й кажу:
— Пусти Бориса.
Пустив. А далі йду до домажирича Мусія Хазарина: так і так, мовляв, їду до Любеча. Не питаю, а просто кажу, та й край. Вовчий Хвіст попереджав мене про Мусія, що то вельми підступний і лихий чоловік, але досі Мусій не вчинив мені нічого лихого. Я потім лише збагнув, що він хитрий: умів бачити наперед.
Ну, взяли ми з Борисом полотняний міх і йдемо до клітей. Одмикаю замок, кажу Борисові:
— Розсупонь міх. — І кладу туди пару чобіт і десятницьку свиту.
А він дивиться й рече:
— Поклади ліпше кожуха. Сам же казав, що поруб мокрий.
Я подумав, подумав і поклав кожух. Кожухи взимку носила сторожа — довгі такі, аж до п'ят.
Борис каже: а Мусій або Каніцар не одберуть?
А кат їх відає... Мене й самого вже трохи взяв страх. Щось я вельми розхазяйнувався, наче вже я огнищанин чи домажирич, а не холоп.
Але нічого, минулося. Борис каже про домажирича Мусія:
— Думаєш, він не видить, як до тебе та до Малуші ставиться тепер стара? Все видить і через те хитрує. Сподівається мати на тому зиск: бува станеш колись боярином.
Їдемо двоколкою через Дорогожицьку пущу й горлаємо пісень. Борис так досі й не викупився з холопства, я також обільний холоп, дарма що чашник. А вирвалися з Києва, й стало вільно на душі.
Й сторожів за нами немає. Бо колись же за мною щоразу плуганилися Аідулфост і Каніцар, а це стара вперше пустила самого. Десь-то, думаю, правду каже Борис. І мені ставало то весело, то тривожно, дивлюся на холопа й кажу: