Бранці були всі дужі й молоді, частину з них належало поділити між воєводами, інших розпродати купцям, але він знову запитав Претича, який хитро посміхавсь у вус:
— А для мене?
— Ходім, — сказав Претич, киваючи в бік власних воріт. За воротами Претичевого дідинця стояла двоколісна печенізька вежа, така розложиста й містка, що в неї могло б улізти двадцятеро. Біла повсть вежі була вкрита ведмедном шерстю догори, а всередині вся вистелена килимами — такі дорогоцінні килими привозили до Києва лише багдадські та хорезмійські купці.
— Чия це вежа?
— Ольгердина.
— А вона... є?
Претич кивнув до свого хорому. Доброчин більше не питав.
Ольгерда сиділа в кутку невеликої одрини й ні на кого не дивилась, а з-за неї виглядало троє дітей, смаглявих і косооких.
— Це твої сини? — спитав Доброчин по-полянськи. Ольгерда навіть не глянула в його бік, і він повторив запитання свейською мовою. Ольгерда лише люто зиркнула з-під білявої брови.
— Ханичі. Її й Ільдеєні сини, — замість Ольгерди Людвіківни відповів Претич.
— Як же ти їх доп'яв?
Претич засміявся:
— Я досяг нового хана Булгака за Дніпром — аж по той бік Ворскли.
— Ратився з ним?
— Двічі. За другим разом кажу: "Давай таля[21]. Та не простого пастуха, а ханича!" А він. сам дав мені цих трьох, а з ними заодно й мамку, ханшу-вдову.
Донька старшого Свенельдового сина ворухнулася, щось по-печенізькому сказала до дітей, але цієї мови не знали ні Доброчин, ані Претич. Доброчин сказав:
— Стережи, як ока в лобі! Ці троє отроків будуть для нас мечем і щитом. Булгак-хан пошкодує. Він ще молодий і не навчився бачити на тридцять років уперед.
Доброчин згадав отця пресвітера, якому належали ці слова, Але йому належали й інші. Час розкидати й час громадити зовсім переплуталися й навіть злились, і Доброчин сказав Претичеві:
— Навчителем цим вовченятам буде Закур. Спершу пришлеш його до мене, бо з вовченяти вельми швидко виростає вовк.
І тепер йому вже згадалась княгиня Ольга, яка називала його теж вовченям. Закони життя були в усі часи однакові.
Претич стояв ще в прнпалих пилом чоботях і витяжному корзні через ліве плече. Старий мусив спочити після дороги, але за воротами стояв щойно пригнаний полон, і вони разом вийшли з хорому.
На вигоні Доброчина охопили інші думки. Він дивився на тисяцького воєводу, який порядкував серед дружини та малих воєвод, і намагався сам собі пояснити, чому й досі немає вісті від Вовчого Хвоста. Після його виходу минав одинадцятий тиждень, хоча за місяць можна було зламати князя Родю й давно повернутися назад. Змогти тих радимичів мечем не важко, сам собі думав Доброчин, бо скільки в того Роді лапотників! Але Вовчого Хвоста нема...
Щось мало статися.
І раптом Доброчин згадав, що не про все встиг розпитати старого воєводу.
— А варягів у Булгака-хана не було?
— Отой лише, — Претич показав пальцем на задній ряд. — Местишин гридень.
Доброчин пішов у задні ряди. Скуті по четверо в ряд натомлені бранці сиділи просто в поросі. Цього низького опецькуватого варяга князь добре пам'ятав, не міг згадати лише на ймення.
— З ним був ще один, — сказав Претич. — Довготелесий такий. Звався Карлом.
Доброчин кивнув. Коли Лідулфост вирішив одкинутись від Актутруяна, він прислав був до Доброчина двох своїх. Одним із тих двох був цей опецькуватий.
— А де ж той?
— Десь його клюють ворони. Ці обидва були Местишині гінді" Булгак обох видав, але Карл хотів утекти в степ...
— Де Местиша Варяжко? — спитав у опецькуватого світлий князь.
— Не відаю.
— Ти був його гінцем.
— Це було того літа.
— Де він тоді був?
— У вятичах.
— А чого слав вас у степ?
Варяг здвигнув круглими плечима:
— Ясно чого... Хан мав ударити Київ знизу.
Все впиралось у Вовчого Хвоста. Тепер Доброчин був уже майже певен, що Вовчий Хвіст не з доброго дива затримавсь у Радимицькій землі: це могло статися тільки через Местишу Варяжка.
По обіді він призвав Ждана Будимировича й звелів нарубати полк — сотень п'ять свіжої верхової дружини, яка не була з Претичем у степу. Він подумки картав себе останніми словами, що послав переяславльців на човнах, хоча для радимицьких боліт човни здались були йому тоді найпридатнішими.
Ждан Будимирович несподівано сказав:
— Прийшов гонець од переяславльського посадника.
— І ти кажеш мені це аж тепер! — Доброчин зрадів і розсердився на головного воєводу.
— Аж тепер, — підтвердив Ждан Будимирович. — Бо гонець уже два з половиною місяці як не бачив Вовчого Хвоста.
— Хай прийде, — зітхнув Доброчин, через силу посміхнувшись. — Що він рече?
— Судка знову чинить якісь кови[22].
Світлий князь нагадав:
— У нас його син Ходота.
Ждан покликав гінця, разом з гінцем до світлиці увійшов Претич.
— Коли ти бачив Вовчого Хвоста?
Гонець замислився:
— Сьогодні яке? Десяте? Він послав мене на третій день по Юровому дні... У двадцять шосте цвітня.
— З радимичами була рать?
— Не виділи й лаптя радимицького! — запевнив гонець.
— Тоді отой Флелаф щось плутає або бреше, — дійшов висновку Доброчин. Але згодом і цей здогад перестав триматися купи. За останні два з половиною місяці Вовчий Хвіст міг перетягтись волоками на Оку, якщо вятицький князь переступив клятву й знову заратився.
— А чого ти так "швидко" прибіг? — зайшов у розмову Претич, глузливо дивлячись на переяславльського гінця.
— Впіймали були мене радимичі... — зізнався гонець. — Тоді одпустили, але вже без коня...
— За два з половиною місяці можна було доповзти на череві. А де ж твій кінь?
— Погинув.
— Чому ж ти не зладнав плота? — спитав. Ждан Будимирович.
— Та ось через оце, — сказав гонець і зняв із себе штани та сорочку. Над правим ліктем і правим коліном видніли ледве загоєні рубці. Бояри й Доброчин мовчки відвернулися до вікон. Тепер, коли вони повірили йому, гінця взяв сором. Він заходився тремтячими пальцями натягати штани. Помахом руки Доброчин вирядив гінця із світлиці.
А надвечір прийшов ще один гонець: його привів до свого вуя великий князь Володимир:
— Од Вовчого Хвоста.
— Що переказує твій воєвода? — спитав Доброчин гінця.
— Вовчий Хвіст убив Местишу Варяжка.
— Хто це тобі сказав?
— Сам видів.
— Коли?
Гонець відповів без найменшого вагання: