"Добре вельми, — подумав він, — що я не став на ніч по той бік гирла Піщаної".
— Там сухі поля, — додав собі Вовчий Хвіст уголос. Боліт по той бік Піщаної справді не було, а якщо б йому тепер усміхнулася Доля, невідомі таті могли потрапити в злуччя між двох драговин.
— Гребіть ліпше! — озвався Вовчий Хвіст, і коли човни ввіткнулися носами в мулистий берег, він важко вистрибнув просто в мул, мало не до колін закалявши сині чоботи.
— Що то літа... — з прикрістю подумав Вовчий Хвіст і заходивсь обтирати халяви, нарвавши віхоть різучої осоки. Одна травинка полоснула його по пальці, виступила густа чорна кров, і він знову проказав сам собі вголос:
— І кров стала густа...
Поки що все виходило добре. Перші сотні ратилися десь по той бік беріз, але воєвода не бачив січі. Це його трохи непокоїло й змушувало прискорити крок.
— Важко, — згадав він свого коня, бо в поспіху ніколи було думати про коней.
Покотилова сотня вже вийшла з лісу на чистий луг, Покотило прислав дружинника сказати, що чужі комонці намагаються вийти з-між боліт, серед наших є вже чимало втятих, але стоять.
Вовчий Хвіст крикнув хрипко й протяжно:
— Бі-го-ом!
І махнув рукою в бік лугу.
Дружинники кинулись уперед, лишивши Вовчого Хвоста далеко позад себе. Він теж намагався бігти й спирався на меч. І тут його наздогнав конюх. Коли Вовчий Хвіст урешті сів на коня, в грудях йому пекло й боліло, але ніколи було самому собі скаржитися на свій вік. Він швидко наздогнав Покотила, якому теж устигли підвести жеребця, й звелів розтягти сотню широким цепом. За Покотиловою сотнею йшов ще один цеп, значно щільніший. Перші дві з половиною сотні помітили своїх, почулися переможні радісні крики, ворожі вершники відчули себе в пастці й почали відходити назад. Але дорога до сухих лугів була замкнена.
— Іди до тих! — сказав переяславльський посадник Покотилові. — Хай одходять у мій бік!
Покотило зострожив білого конягу.
— Дажбоже, поможи! — вголос подумав Вовчий Хвіст і доти дивився вслід сотникові, аж поки той підбіг до пішців і почав поволі спрямовувати їх сюди. Звідти долинали окремі варязькі слова й люта лайка. Вовчий Хвіст кивнув своїм власним думкам. Він уже не мав жодного сумніву, що несподівано натрапив на молодшого Свенельдового синка, й тепер тільки намагався вгадати, наставивши долоню козирком, котрий серед отих комонних мужів — Местиша Варяжко.
Тим часом Покотило намагався розвернути своїх спинами до Вовчого Хвоста, а це було зовсім нелегко. Вовчий Хвіст бачив ті зусилля і пошкодував, що залишив коней у Києві, бо п'ятьом сотням пішців було важко стримати чотири сотні комонної гридьби.
Але Дажбог відгукнувся на моління Святославового брата. Переяславльські сотні зрештою розвернулись тилом до Вовчого Хвоста, й коли сотник відвів обидва цепи ближче, деякі варяги почали рватися на пробій.
І тут Вовчий Хвіст нарешті визнав молодшого Свенельдича: не так упізнав, як здогадався, бо коли під Местишею Варяжком Упав кінь, йому негайно ж підвели нового. Так у січах ставилися лише до воєвод або князів.
Кілька варягів прорвались через передній цеп Вовчого Хвоста й намагалися прорвати й другий. Спроба не вдалась. Тоді варяги почали гуртуватись по п'ятеро й десятеро, двоє проскочило живими повз обидва цепи, але Вовчий Хвіст гасав позаду й нікому не дозволяв кидатись навздогінці.
Местиша Варяжко впустив щита, хтось подав йому щит убитого, й він і далі сікся з обох рук. Лугом уже гасало зо два десятки коней, збуджених кров'ю та криками поранених коней і людей, а варяги поволі відходили й відходили. Местиша Варяжко й не думав кидатися через цепи, щоб шукати порятунку в чистому лузі, й Вовчий Хвіст мимоволі замилувався виписами його меча.
— Схожий на Людвіка, — сам собі проказав Вовчий Хвіст, бо від Местишиного меча переяславльці відскакували, наче водяні бризки од розжареної сковороди.
Варяги відступили ще далі до драговиння, їхні коні грузли по бабки й до колін, а це давало перевагу пішцям, які користалися з того й давили щитом.
— І не думає Свенельдич, — у захваті дивився на Местишу Вовчий Хвіст, бо Местиша наче ошалів і бився з подвоєними силами, В ньому місці у переяславльців вигнулася помітна дуга, й Вовчий Хвіст послав туди десятку на допомогу, трохи розрідивши задній цеп, який добивав тих вершників, що кидалися на пробій.
Вовчий Хвіст помилився. Він помітив свою помилку лише тоді, коли Местиша разом з двома десятками товаришів почав прорубуватися в найрідшому місці цепу. Варяги перли на відчай душі, й Вовчий Хвіст уголос подумав, уперше дістаючи з піхов меч:
— Е, сину Свенельдів!..
Перекинувши кількох Покотилових мужів, Местиша здибив досить утомленого січею коня й звалився на голови наступних. Упала чиясь русява голова. До пробоїни кинулось одразу кілька переяславльців, але їх зім'яли Местишині товариші, й Вовчому Хвостові було добре видно, як одного з ударених затисло тушею вбитого варязького коня, Вовчий Хвіст кинувся туди й поклав двох варягів одразу, але третій вибив у нього меча з руки.
Кінь у Вовчого Хвоста був старий і чулий, він збагнув скруту свого вершника й усією своєю вагою вдарив у груди супротивникового коня. Доки варяг знову ставляв його на ноги, переяславльський посадник ударив його щитом.
Але Местиша й ще двоє пробились до останнього цепу, доки гурт переднього цепу на чолі з посадником добивав решту тих двадцятьох. Вовчий Хвіст перебував у самісінькому вировищі. Хтось із дружини подав йому чийогось меча, чужий меч не дуже йому підкорявся, залегенький для його руки. Він зробив кілька спроб пробитися до Местиші Варяжка, та коли нарешті виборсався з густосплетіння кінських в'язів, мечів і рук, молодший Свенельдич був уже далеко. Хтось крикнув до Вовчого Хвоста:
— Дай коня, воєводо! Я його наздожену!
Вовчий Хвіст хвилину сидів і дивився вслід утікачеві, потім погладив старого конягу по незмиленій шиї й сказав:
— Дай боже вдачі.
Кінь мовби тільки й чекав на ці слова. Куснувши вершника за брудну синю халяву, він зірвався в скач — Вовчий Хвіст мусив аж учепитися в луку. Местиша тим часом устиг шаснути за лісок, до якого було сажнів чотириста, та Вовчий Хвіст не поспішав, навіть жодного разу не зострожив розумного конягу. Він бачив Местишиного коня ще в цепу: кінь був переляканий і ввесь у милі; на такому коні далеко не втечеш.