Погостини

Страница 23 из 25

Скуративский Василий

Взимку кінь лягає на землю — перед снігопадом, а перевертається через спину — на відлигу.

Яскраві зірки взимку — на мороз.

Тетеруки й куріпки здіймаються з дерев і відлітають з галяв у глибину лісу — невдовзі почнеться завірюха.

Якщо ворона сидить на верхівці дерева й каркає — бути хурделиці.

Кімнатні птахи мовчать перед заметіллю.

Сова кричить — холод накликає.

— Ну, а ось цю прикмету ти вже сам перевіриш,— каже мені дідусь.— Ідучи додому, придивися: якщо скриплять віконниці чи колодязний журавель, то завтра повіє відлигою. А поки що візьми он там, на покуті, старого календаря і прочитай уголос останню сторінку.

Я витяг приношену довголіттям книженцію, почав роздивлятися її. Вперше в житті мені пощастило тримати в руках дореволюційне видання. На придивок папір ще був міцний, текст розбірливий і гарні ілюстрації. Поспіхом перелистав цупкі сторінки і зупинився там, де йшлося про останній місяць року.

"Назва "грудень",— почав читати вголос,— походить від самого характеру місяця. Із настанням заморозків розбита кіньми дорога перетворювалася в суцільне груддя. З цього приводу казали: грудень на возі витрусить не тільки сіно, а й душу. А що так з давен називали місяць на Україні, то це підтверджує Іпатіївський літопис: "Пойдоша... на кольхь, а по грудну пути, бо тогда мць грудень".

Останній рядок я ледве прочитав. На ньому й зупинив мене дідусь:

— Ти, мабуть, не все втямив з тої цитати. Та це й зрозуміло. Писалася вона понад тисячу років тому. Але вже й тоді, як бачиш, останній місяць року називали груднем. У народі ж — "студнем" та "мочавцем". На Поліссі довгий час жила назва "трусим". Грудень трусить не тільки сніжок, але й погоничів. Тому кажуть: "Груднева дорога не для воза, а для полоза", тобто саней.

Нарешті й тітка Ївга прийшла. Тому ми почали збиратися додому. Дідусь подивився на нас жалібливо-сумними очима.

— То коли вас чекати знову? — запитую дідуся.

— Один Бог святий знає,— відповів хрипкуватим голосом старенький.— Я вже, здається, своє одходив. Тепер ви навідуйтеся на погостини. А календарика можеш собі взяти на згадку. Цікава книжечка!

— Обов’язково прийдемо,— обіцяю дідусеві і ховаю за пазуху цінний подарунок.

Тітка Ївга вивела нас на вулицю. Бабуся довго розпитували, як почувається дідусь, що в нього болить.

— Хоч би зиму пережив,— відказала вона і почала витирати зволожені очі.— Щоночі з’являється гарячка, втрачає пам’ять. Чує душа моя, що йому недовго залишилося жити на цьому світі...

Ми вийшли на дорогу. Темно довкруж, хоч в око ткни. На вулиці ні душі. По обочинах, покліпуючи вогниками вікон, одна до одної тулилися оселі. Зараз, коли поміцнішав морозець, їм, хатам, од такого сусідства, здається, тепліше й затишніше.

У вечірніх сутінках оселі нагадують старих дідусів, що понатягували поверх голів солом’яні стріхи-капелюхи і попихкують сизим димком. З димарів, наче з люльок, він в’ється й зникає в темному безмежжі ночі.

Йдемо мовчки. Нарешті я не втримуюсь, забігаю поперед бабусі.

— Це правда, що дідусь уже ніколи більше не прийде до нас на погостини? Хто ж тоді розповідатиме мені прислів’я та приказки, народні прикмети?..

Бабуся пригортають мене до себе і довго не відпускають.

— Нічого, онучку, не зробиш. Хто народився, неодмінно має одійти. Такий закон життя. Ми вже прожили своє, щось доброго зробили, чогось не встигли, але намагалися зберегти все краще з попередніх поколінь. Тобі ж велено долею продовжити наш рід.— І, щоб якось розвеселити мене, додають: — Бачиш, як дрібно миготять у небі зорі? То — на холод. Прийшов, кажуть, грудень — приніс студень...

Але мені зараз не до прикмет. Важкий клубок підкочується до горла. Перед очима стоїть дід Тарас, його теплі й ласкаві очі лагідно усміхаються й мовби говорять: "Ну що це ти, хлопче, розкис? Подивися довкола, яка красива зима! Милуйся нею, радій літам молодим. У тебе ще все попереду. Тільки зумій мудро розпорядитися своїм майбутнім. Але при цьому пам’ятай — життя людське коротке, тому потрібно встигнути зробити багацько добра. Отже, свій зачинок маєш починати сьогодні. На довгій життєвій ниві тобі всього доведеться скуштувати. Головне, не піддавайся розпачу, завжди і в усьому будь чесним і непоступливим, не зраджуй свій народ. Пам’ятай, що ти його дитя. А діти мають знати, чийого вони племені-роду..."

— Там, мабуть, уже й вечеря вихолола, ходімо швидше додому! — Бабуся беруть мене за руку, і ми поволі йдемо Забудською вулицею.

Вузька стежка круто повертає до нашої хати. А ось і криниця. Над нею схилився високий журавель, тримаючи в дзьобі бляшане відерце. Я прислухаюся, чи не поскрипує він. Ні, мовчки стоїть. Отже, як казав дідусь, мороз не відступить.

Це була остання дідусева прикмета, яку я запам’ятав з його мудрих вуст...

ПІСЛЯМОВА ПРО РОДОВІД

Як це не гірко, дідусь вже ніколи не прийде до нас на погостини. Гірко, але що поробиш... "Життя є життя, і нічого не буває вічного ",— так полюбляв казати дідусь Тарас.

Перед тим, як писати ці роздуми, я ще раз перечитав свій рукопис. Чимало з того, що я почув на погостинах, не увійшло до записника. Адже я намагався занотувати найцікавіше, особливо те, що тепер вже не почуєш ні від кого. Не зроби я цього — навічно забрав би дідусь із собою багато з тих скарбів і тієї мудрості, які жили у нас в народі з давніх-давен.

Може, я ніколи й не взявся б за ці записи, якби ж наш класний керівник. Це він перший проклав у моїй душі місточок між давниною і сучасністю, це він змусив мене іншими очима подивитися на людей та світ, що нас оточують.

Я багато тепер знаю про те, як жили серед незайманої природи наші пращури, як тісно з нею були пов’язані. В її оточенні й формувався їхній світогляд, і насамперед — любов та повага до самої природи.

Візьмімо хоча б народні прикмети. Я навів їх значно менше, ніж є насправді. До того ж, не всі вони можуть справдитись. І це насамперед тому, що люди багато завинили перед природою, порушили вироблену віками цілісність. І все ж переважна більшість прикмет {а цьому я свідок, бо не раз перевіряв на практиці) досить точно передбачають погоду.

Протягом століть люди навчилися спостерігати, запам’ятовувати і лишати на повсякдень лише ті зразки, які найточніше відповідали дійсності. Нині вже науково доведено, ще понад чотириста природних явищ можуть безпомилково завбачити природні зміни. Є навіть такі рослини-барометри, які чітко фіксують, коли буде дощ чи сонячна днина; за їхніми повадками визначають час Скажімо, латаття, що росте на болотах та заплавах, розпускає свої пелюстки лише о сьомій ранку, а згортає біля восьмої вечора...