Погостини

Страница 22 из 25

Скуративский Василий

— Ми тобі ось киселику та морсу принесли,— бабуся поставили глечики на стільчика, що стояв в ізголів’ї.— Ти ж сам казав, що для хворого треба побільше вживати ягодових наварів.

— Для моєї хвороби, мабуть, уже ніщо не допоможе. Прийшов, очевидячки, час збиратися в далеку дорогу. Від цього, Мотре, ще ніхто не одкупився.

— Такеє й скажеш! — обірвали на півслові бабуся.— Підлікуєшся трохи — і підемо празникувати Андрієву калиту.

Дідусеве обличчя нараз ожило, в очах зблиснули теплі зіниці.

— Так це ж, Мотре, Андрій, здається, завтра. Ану, хлопче, пригадай, яке буде число?

— Завтра тринадцяте грудня,— відповідаю відразу ж.

— О-о,— ще веселішим робиться дідусь.— Як гарно ми його святкували колись! Пам’ятаєш, Мотре?

І обоє починають згадувати свою молодість. Мені найбільше сподобався давній обряд калити. Його відзначали лише на Андрія. Дівчата зранку пекли великого коржа з дірочкою посередині. А ввечері калиту (так називався цей виріб і сам обряд) прив’язували мотузком до сволока. Висіти корж мав вище зросту людини.

Невдовзі до оселі сходилися хлопці. Перш ніж зайти до хати і присісти, кожен мусив показати свою парубоцьку вдачу. Взявши між ноги коцюбу, хлопець звертався до присутніх: "Дозвольте калиту кусати?" — "А ми будемо,— відповідали дівчата,— сажею писати!" — "А я вкушу!" — наполягав парубок. "А я впишу!" — попереджала дівчина, що стояла біля калити з квачем та розведеною на воді сажею.

Якщо хлопцеві щастило проїхатися на коцюбі до коржа і, підстрибнувши, відкусити шматочок, то він міг спокійно сідати біля дівчат. Коли ж під час дійства розсміявся (а дівчата навмисне смішили парубків) чи не зумів надкусити калити — невдасі зразу ж вимащували сажею обличчя. Так тривало доти, доки всі хлопці не спробують дістати калити. Рідко кому щастило вийти сухим з гри. Невдах висміювали і кепкували з них досхочу.

Після калити дівчата збиралися потайки від хлопців, щоби поворожити. В одній з осель вони розкладали на ослінчику заздалегідь випечені пампушечки. Потім до хати впускали голодного пса, якого навмисне не годували протягом дня.

Тварина зараз же кидалася до наїдку. Чию пампушечку пес хапав першою, та дівчина, за повір’ям, мала вийти найшвидше заміж. З цього приводу казали: "На Андрія робиться дівицям надія".

Через чотири дні по Андрію наступало свято Варвари. Про нього також мовить прислів’я: "Варвари ночі украли, а дня доточили". І справді, з цього часу вже починає довшати день. Тому молодь відзначала цю подію досить цікавим обрядом.

Дівчата готували з сиру вареники. На вечерю запрошували і хлопців. Така сходка називалася "пирхуни", бо серед них обов’язково мали бути і вареники, начинені не сиром, а борошном. Та парубки знали про це і намагалися скуштувати лише справжній ви, довгий час дражнили "пирхунами".

— А ти чого сів так здалеку? — звертається до мене дідусь.— Ходи ближче, хоч надивлюся на тебе. Я тобі приберіг одну гарну приказку, якої ти ще не чуріб. Тільки не завжди їм вдавалося.

Хлопців, яким потрапили вареники з борошном: "Варвара мости мостить, Савва (він випадає на 18 грудня) гвозді гвоздить, а Микола (19 грудня) прибиває". Себто вода на річках замерзає, міцнішає мороз, і вже можна їздити будь-кудою.

Я підходжу до ліжка, вмощуюсь на краєчку. Дідусь починає пестити мою голівку. Рука в нього якась нежива й холодна.

— То як там наша грушка-дичка — жива-здорова?

— Закуталася сніжком,— відповідаю.

— Не забудь,— нагадує дідусь,— обв’язати її житнім кулем, бо за зиму зайці геть позгризають кору!

— Я це зроблю з татом під Новий рік.

— То буде пізно,— уточнює дідусь.— На Новий рік лише підв’язують перевеслами, щоб рясно вродила садовина. А стовбури обв’язувати треба зараз. Уже морози приспичили-ся, сніг землю прикрив. Зайцям, отже, бракує ситної їжи, і вони починають обгризати кору на молоденьких деревцях.

— Гаразд,— згоджуюсь,— завтра обов’язково обв’яжемо!

— А як справи з груднем — щось вдалося записати без мене?

— Крім вас,— лагідно посміхаюся дідусеві, щоб йому було приємніше,— ніхто краще не знає, хіба що бабуся. Ось від них я й почув таке: грудень рік кінчає, а зиму починає...

— Я скажу тобі простішу: грудень — кінець року, а початок зими. Чи ще таку: січень рік починає, а грудень кінчає. Бач, скільки різних варіантів. А ця приказка більш конкретна — груднева днина куца: сюди тень, туди тень, та й минув день. Отож і виходить, що сумний грудень у свято й будень.

— А ще, Тарасе,— не втримуються бабуся,— ти призабув отаку: смутно, як у грудні пополудні!

— Виходить, забув,— підморгує мені дідусь, наче йому нічого не болить.— А ось коли людина непривітна й сувора, то кажуть про таку: сподівайся від нього тепла, як од грудня погоди, чи — у грудні тепло, як за лихим паном. Бувало, як візьметься морозом, то один одному й каже: "Рихтуйтеся, люди, бо іде грудень!" або "Прийшов грудень — приніс студень, бо він око снігом радує, а вухо морозом рве".

— Дідусю,— хвалюся ще однією почутою приказкою,— вам доводилося чути таку: грудень поле грудить, а землю студить?

— Цю я знаю. А ось такої, либонь, і не чув: грудень землю грудить і поле студить. Виходить, знацця, як той казав — влітку важко без корови, а в грудні без кожушка. Отож зодягайся щотепліше, бо зимою сонце хоч і світить, та не гріє, а зимне тепло, як мачушине добро. Тому не соромся відкачувати шапку! Груднева пора постійно з прогнозом плутає — то сніг, то завірюха, бо зима коло вуха...

На цьому дідусь зірвався. Душкий кашель не дав йому договорити далі. Він витяг носовичка, прикрив ним вуста. Трохи відкашлявшись, мовив:

— Як там на вулиці, Мотре?

— Мороз своє бере...— сумним голосом відповіли бабуся.

— Нічого не зробиш — надійшла груднева пора. За всіма ознаками місяць буде суворим.

Й одразу ж беруться за прикмети.

Якщо взимку райкова зоря скоро гасне — на холод, а коли вечірня раптово згоряє — на відлигу.

Дим без вітру стелиться по землі — випаде сніг або потепліє.

Починають "плакати" вікна — зменшиться тиск і потепліє.

Кіт шкрябає підлогу — на вітер і завірюху, дере стіну — на негоду, лежить черевцем догори — на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки — на мороз.