— Ага, трохи інше, — відповів я. — Моє відчуття надто розпливчасте, але дуже стійке. — Я розвів руки на відстань одного метра, а тоді зблизив до п'яти сантиметрів. — Боюсь, що я не можу як слід усе пояснити.
— Сконцентроване явище на основі розпливчастих мотивів.
— Саме так, — погодився я. — Ти у сім разів розумніша за мене.
— Я відвідувала заочні курси.
— Заочні курси?
— Так, заочні курси психології.
Ми розділили на нас двох залишки паштету. Я знову забув, що збирався відповісти.
— Скажіть, ви ще не збагнули зв'язку між моїми вухами і вашими відчуттями?
— Ні, не збагнув, — відповів я. — Я до кінця не зрозумів, на мене діють твої вуха безпосередньо чи щось інше за їхнім посередництвом.
Поклавши обидві руки на стіл, вона злегка здвигнула плечима.
— Ці ваші відчуття доброго чи поганого ґатунку?
— Жодного. Або подвійного. Точно не можу сказати.
Обхопивши долонями склянку з вином, вона якийсь час дивилася мені в обличчя.
— Схоже, що вам треба навчитися висловлювати почуття.
— Я справді не вмію їх описувати, — погодився я.
Вона всміхнулася.
— Але не журіться. Загалом я зрозуміла, що ви мали на увазі.
— Так що ж мені робити?
Вона довго мовчала. Здавалося, ніби думала про щось інше. На столі лежало п'ять порожніх тарілок, схожих на мертві планети.
— Послухайте, — перервала вона довгу мовчанку. — Я гадаю, що нам треба стати близькими друзями. Звісно, якщо ви не проти.
— Звичайно, я — за, — відповів я.
— І до того ж дуже близькими друзями, — сказала вона.
Я кивнув головою на знак згоди.
От таким чином ми стали дуже-дуже близькими друзями. Через півгодини після того, як уперше зустрілися.
— Як близький друг я хочу дещо запитати тебе, — сказав я.
— Питайте.
— По-перше, чому ти не показуєш своїх вух? І, по-друге, чи твої вуха коли-небудь раніше мали особливий вплив на когось іншого, крім мене?
Вона сиділа мовчки, не спускаючи очей з покладених на столі рук.
— На декого, — відповіла вона тихо.
— На декого?
— Так, але, правду кажучи, я звикла не показувати вух.
— Тобто ти хочеш сказати, що ти зовсім різна в той час, коли відкриваєш вуха і коли їх ховаєш?
— Авжеж.
Два офіціанти прибрали з нашого стола тарілки й принесли суп.
— А ти не могла б розповісти про себе в той час, коли відкриваєш вуха?
— Це було так давно, що я сумніваюсь, чи зможу як слід розповісти. Правду кажучи, відколи мені сповнилося двадцять, я не відкривала вух жодного разу.
— Але в ролі комерційної моделі ти їх відкриваєш, чи не так?
— Так, — погодилася вона. — Однак вони тоді несправжні.
— Несправжні?
— Вони тоді заблоковані.
Я сьорбнув дві ложки супу і глянув їй в обличчя.
— Ти не могла б трохи докладніше розтлумачити, що таке "заблоковані вуха"?
— Заблоковані вуха — це мертві вуха. Я вбиваю їх сама. Іншими словами, я свідомо перекриваю прохід… Ви мене розумієте?
Я нічого не второпав.
— Тоді питайте, — сказала вона.
— "Вбити вуха" означає стати глухим?
— Та ні, вуха зовсім не глухнуть. Але вони стають мертвими. І ви так само можете зробити.
Вона поклала ложку на стіл, випростала спину, підняла плечі вгору на п'ять сантиметрів, випнула вперед підборіддя і, втримавшись у такій позі секунд десять, різко опустила плечі.
— Внаслідок цього мої вуха стали мертвими. Спробуйте і ви так зробити.
Я тричі повільно повторив її рухи, але ніщо не залишало враження, щоб щось у мені вмерло. Лише відчувалося, що вино трохи швидше розливалося по жилах.
— Здається, що мої вуха не можуть вмерти, — сказав я розчаровано.
Вона захитала головою.
— От і добре. Якщо їм не треба вмирати, то вони можуть цього не робити, бо в цьому немає нічого поганого.
— Можна тебе ще одне запитати?
— Питайте.
— Якщо зібрати докупи все, що ти сказала, то, гадаю, виходить, що до двадцятирічного віку ти відкривала вуха. А потім одного дня заховала їх. І відтоді до сьогодні жодного разу нікому не показувала. Однак тоді, коли доводиться їх показувати, ти блокуєш прохід між твоїми вухами та свідомістю, чи не так?
— Саме так, — і вона приязно всміхнулася.
— А що сталося з твоїми вухами, коли тобі сповнилося двадцять?
— Не поспішайте, — сказала вона, простягнувши праву руку через стіл до пальців моєї лівої руки. — Будь ласка.
Я вилив рештки вина у дві склянки і повільно випив свою порцію.
— Передусім я хотіла б дізнатися про вас.
— Що про мене?
— Усе. Як вас виховували, скільки вам років, яке ваше заняття і таке інше.
— Звичайнісінька історія. Настільки звичайна, що, слухаючи її, можна задрімати.
— А мені подобаються звичайні історії.
— Моя належить до такого типу, який нікому не до вподоби.
— Байдуже, даю вам десять хвилин на розповідь.
— Я народився 24 грудня, напередодні Різдва, 1948 року. Переддень Різдва не дуже вдалий день для народження. Бо тоді не отримуєш окремого подарунку з нагоди Різдва і дня народження. І всі знайомі намагаються на цьому виграти. Мій знак зодіаку — Козерог, група крові — А, що в поєднанні сприяє банківським працівникам і державним службовцям. Уважається, що Стрілець, Терези і Водолій не близькі мені за духом. Нудне життя, чи не так?
— Навпаки, — досить цікаве.
— Я виростав у звичайному містечку, закінчив звичайну школу. Змалку був мовчазним, а коли підріс, завдавав батькам клопоту. Познайомився із звичайною дівчиною, по-звичайному вперше закохався. Коли мені сповнилося вісімнадцять, перебрався до Токіо, щоб вступити в університет. Після закінчення університету удвох з товаришем відкрили бюро перекладу і завдяки цьому якось заробляли на прожиток. Три роки тому взялися до видання інформаційних бюлетенів і до роботи, пов'язаної з рекламою, й успішно розвиваємо цю діяльність. Познайомився з дівчиною, працівницею фірми, чотири роки тому з нею одружився, а два місяці тому розлучився. Причину кількома словами не можна пояснити. Маю стару кішку. Щодня викурюю сорок сигарет. І ніяк не можу від цього відвикнути. Маю три костюми, шість краваток і п'ятсот платівок, що вийшли з моди. Пам'ятаю всіх убивць з романів Елері Квін. Маю всі томи "Утраченого часу" Пруста, але прочитав лише половину. Влітку п'ю пиво, взимку — віскі.
— І два дні з трьох у барі їсте омлети і бутерброди, чи не так?