— Що й казати, нудота. Зате часу менше витрачається. Бо на поїзді така подорож забрала б годин дванадцять.
— А куди ж тоді дівається решта часу?
Я перестав їсти креветки і замовив дві чашки кави.
— Що означає — решта часу?
— Завдяки літаку заощаджується понад десять годин, чи не так? То куди, власне, дівається така сила-силенна часу?
— Час нікуди не дівається. А тільки додається. Тих десять годин нашого життя ми можемо провести в Токіо або Саппоро. За тих десять годин можемо передивитися чотири кінофільми і два рази поїсти. Хіба ні?
— А як неохота ні їсти, ні кіно дивитися?
— Це вже твоя проблема. І час у цьому не винен.
Вона закусила губи й довго розглядала присадкуватих "Боїнгів". Я робив те саме. Своїм виглядом 747-ий завжди нагадував мені огрядну гидку стару бабу, яка колись мешкала по сусідству зі мною. Величезні обвислі груди, опухлі ноги, суха й тонка шия… Льотне поле здавалося місцем збору ось таких старих баб. Десятки таких бабусь одна за одною то прибували, то кудись відправлялися. Льотчики і стюардеси, снуючи у фойє з гордо витягнутими шиями, скидалися на дивовижних плоских істот, позбавлених тіні. В епоху "DC-7" і "Френдшипів" такого враження, напевне, не було б, але як було насправді, я не міг пригадати. А в тому, що мені тепер привиділося, мабуть, винна схожість між 747-им та огрядною гидкою бабою.
— Слухайте, а час розширюється? — запитала вона.
— Ні, не розширюється, — відповів я. Власний голос видався мені чужим. Я відкашлявся і допив принесену каву. — Час не розширюється.
— Адже насправді збільшується, хіба ні? Як ви казали, додається…
— Скорочується тільки час, потрібний для переміщення. Загальна кількість часу не змінюється. Це означає, що просто більше кінофільмів можна передивитися.
— Якщо захочеться… — сказала вона.
Так воно і сталося насправді — як тільки ми прибули до Саппоро, то відразу переглянули підряд аж два фільми.
РОЗДІЛ 7
Події в готелі "Дельфін"
1. Переміщення закінчується в кінотеатрі. Прибуття до готелю "Дельфін"
Поки ми летіли в літаку, вона сиділа біля вікна й весь час дивилася на земні краєвиди. Я вмостився у кріслі поряд і читав "Пригоди Шерлока Холмса". У небі, куди око сягало, не було ні хмаринки, а по землі невідступно за літаком бігла його тінь. Якщо бути точним, то оскільки ми сиділи в літаку, що плив над горами й полями, в його тіні, напевне, містилися і наші тіні. А коли так, то ми теж залишали слід на землі.
— Мені він сподобався, — сказала вона, попиваючи з паперового стаканчика помаранчевий сік.
— Хто?
— Водій.
— Ага, — сказав я. — Мені також.
— Крім того, Оселедець — гарне ім'я!
— Правду кажеш. Гарне. Можливо, з ним кіт буде щасливіший, ніж зі мною.
— Не кіт, а Оселедець.
— Ну, звичайно… Оселедець.
— А чому ви досі свого кота ніяк не назвали?
— Чому?.. — сказав я і прикурив сигарету від запальнички з емблемою вівці. — Напевне, я взагалі не люблю імен. Мені здається, що краще сказати так: я — це я, ти — це ти, ми — це ми, а вони — це вони.
— Гм-м-м!.. — промимрила вона. — А от мені до вподоби слово "ми". У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?
— Чому льодовикового?
— Скажімо, "Ми повинні йти на південь" або "Ми повинні вбити мамонта"…
— Справді, — погодився я.
В аеропорту Тітосе ми отримали свій багаж і вийшли надвір. Повітря було холодніше, ніж ми сподівалися. На мені поверх майки була товста футболка, а на ній — поверх сорочки вовняний жилет. Осінь приходила в цей край якраз на місяць раніше, ніж у Токіо.
— Як ти гадаєш? Може, нам треба було зустрітися в льодовиковий період? Ти полював би на мамонтів, а я виховувала б дітей.
— Звучить привабливо, — сказав я.
Потім вона заснула, а я дивився і дивився на густий ліс, що безперервно тягнувся за вікном по обидва боки дороги.
Прибувши до Саппоро, ми зайшли в кафетерій випити кави.
— Передусім визначімося з планом дій, — запропонував я. — Треба розділити завдання. Коротко кажучи, я шукатиму краєвид з фотографії, ти дізнаєшся все про вівцю. Таким чином ми зекономимо час.
— Начебто цілком розумно.
— Якщо справа піде на лад… — сказав я. — В усякому разі, я хотів би, щоб ти дізналася про розміщення головних овечих пасовиськ на Хоккайдо і про породи місцевих овець. Гадаю, такі відомості ти зможеш дістати в бібліотеці або в губернаторстві…
— Мені понад усе подобаються бібліотеки! — сказала вона.
— От і добре.
— Відразу почнемо?
Я глянув на годинник. Була половина четвертої.
— Ні, вже пізно, а тому відкладемо до завтра. Сьогодні перепочинемо, підшукаємо собі житло, перекусимо і після ванни ляжемо спати.
— Я хочу кіно подивитися, — сказала вона.
— Кіно?
— Адже завдяки літаку ми заощадили багато часу, хіба ні?
— Це правда, — погодився я. І ми зайшли у перший кінотеатр, який потрапив нам на очі.
Упродовж одного сеансу ми побачили кримінальний бойовик й окультний фільм жахів. Глядачів було раз-два та й усе. Я вже не пам'ятаю, коли сидів у такому порожньому кінотеатрі. Знічев'я я перерахував усіх присутніх. Разом з нами восьмеро. А от персонажів фільму набагато більше.
Обидва фільми належали до найгірших. До таких, на показі яких хочеться встати з крісла і піти геть, як тільки скінчить ревіти лев "Метро Голдвін Меєр" і на екрані з'явиться їхня назва. Бувають же такі на світі!
Однак моя подружка із серйозним виглядом уп'ялася очима в екран. Так, що навіть не було часу перекинутися з нею словом. А тому я махнув рукою і також вирішив дивитися кіно.
Перший фільм, окультний, був про сатану, який правив містечком. Сатана жив в убогому церковному підвалі і для своїх цілей використовував золотушного пастора. Навіщо сатані заманулося панувати над жителями того містечка, я так і не зрозумів. Бо то був справді жалюгідний населений пункт, оточений звідусіль кукурудзяними полями.
Сатана, однак, страшно сваволив і, коли одна дівчина йому не підкорялася, лютував. А коли лютував, трусився всім своїм тілом, як зелене фруктове желе. В такому його гніві було щось смішне.
У кріслі перед нами безперестанку сумовито хропів чоловік середніх літ. Здавалося, ніби це гуде корабель, загубившись у тумані. Обійми і поцілунки в кутку праворуч ставали щораз відчутнішими. Позаду хтось голосно зіпсував повітря. Чоловік середніх літ на мить перестав хропіти, а дві школярки хихикнули.