У мене стиснулося серце, гіркота, досада, злість зсоталися в ньому в один клубок. Я ненавидів Карпа й досадував на себе, що не приїхав учора, позавчора — загаявся. Одначе що б від того змінилося? Злий кпин долі, яка ходить поперед мене і ламає мені життя. В моєму серці закипіла злість — кришитиму й крушитиму все, що стане на путі, я оглядався, немов зацькований звір, готовий кинутися на будь — кого, хто стане на моєму шляху. Ступив до Мальви.
— Мальво, там, за городом, мої коні. Ходімо мерщій.
Мальва навіть не ворухнулася. Неначе й не чула мене. В цей час біля воріт почувся голосний гомін, і я і Мальва повернули туди голови: прийшов отець Никон, старий піп, ще міцний, кремезний, червонощокий. Карпо зігнувся, зіщулився, переступав ногами в розбитих постолах, нащось зняв з — за спини кропив’яного мішечка з мотузяними лямками й поклав попові до ніг. Отець Никон мружився, приглядався до Карпа і раптом вигукнув зовсім не по — священицьки:
— Тю, Карпо, звідки ти взявся? Та я ж тебе вінчав.
Слова про вінчання ввігналися в мене розжареними цвяхами. Я розумів: гаятися не можна, треба вириватися звідси, поки оцей людський вир, неначе болото, не затягнув нас на дно.
Я вхопив Мальву за руку:
— Ходімо!
Її рука була наче нежива. Мальва й далі стояла розіп’ята на одвірку без кровинки в обличчі. Я злякався. Я не розумів, що з нею сталося, це була зовсім інша Мальва, не та, яку знав — весела, рвійна, безпечна — нехтувала пересудами, ходила у вінку, співала, відкрилася всією душею назустріч коханню.
— Мальво, втечемо на Запорожжя, на паланки, там степ, там воля, там гарно. Купимо хутір, у мене є гроші… Я тебе любитиму, у нас будуть діти. — Я вже не тямив, що кажу. — Мальво, прокинься, пробудися. Ти ж його не любила й тоді. А тепер це старець, порох, трухлявий пень…
Її вуста ледь — ледь ворухнулися.
— Це… присуд… долі. Так мусило статися. Покута…
— За віщо? Кому в радість?! — Я тягнув її за руку, намагався повести силоміць, вона руки не виривала, але з місця не зрушила.
— Так мусило статися — я це знала.
Я розізлився, зайнявся гнівом:
— Дурість, божевілля, забобон! Та ти тямиш, що робиш! Прокинься! Ну ж бо!.. Світ великий…
Світ справді великий: є Чорний ліс, є Дике поле, є Донецькі степи. Вона цього не знала. Не хотіла знати.
Від воріт уже йшли люди. Ті самі люди, які десять літ тому витруїли презирством, кпинами, насміхом Карпа з села, не давали йому ступити кроку, тепер вони співчували Карпові, жаліли його, на мене ж дивилися вороже, озвірчено. Не знаю, впізнали вони мене чи ні, але це вже не важило. Отець Никон підвів до Мальви Карпа:
— Твоя законна жона. Я вас вінчав. — І в цю мить у його очах майнуло щось схоже на співчуття. Але це вже було мені малою поміччю. За Карпом стояли всі вищі сили, за мною — нікого.
Карпо тупотів на порозі, все ще не наважуючись приступити до Мальви та зайти до хати.
— Ця хата…
— Перероблена з старої, великої, — підказав чоловік у довгій чумарці та солом’яному брилі.
— Батьківської, — мовив, уже утверджуючи своє право, Карпо.
В цю мить Мальва подивилася на мене вже з іншого берега, поглядом м’яким, люблячим, прощальним. А ще була в тому погляді невимовна туга, розпука, вдячність за любов і над усім тим — покора долі, вищим силам. Моя душа зів’яла, неначе осінній листок у приморозь. Я знав, що втрачаю все — любов, надії на майбутнє, власне, світ. Він для мене померк, спорожнів, стемнів. Я міг розколошкати всіх, громити, рвати, топтати, загнати оце старе опудало в болото, прогнати з двору попа, розігнати людей, але це однаково не вернуло б Мальву. Я для чогось скинув шапку й отако, тримаючи її в руці, побрів з двору. Плечі мені гнулися донизу, то тисячопудовий тягар упав на них, зігнув мене, зім’яв душу, вичавив з серця силу.
* * *
Три тижні я гуляв. З рейтарами, з козаками, з міщанами, з старцями, з чумаками — всіма, хто трапиться. Пив чорно й гуляв чорно, відчайно, без просвітку, то зносячись п’яними веселощами високо вгору, то падаючи в найчорніший діл пропитого людського чину, неключимої мерзоти, гидкого презирства до самого себе. На яких конях я не їздив, яких жидів не молотив канчуком, яких танців не танцював, яких дівок не цілував! Де спав, з ким спав, що їв, кого бив, хто обливав мене помиями — пам’ятаю кепсько.
Гуляв у тій самій корчмі, що й раніше, але по кількох днях мені там засмерділо. Засмерділо підозрою. Почав помічати, що біля мене крутиться чоловічок з гострим, неначе в дятла, носом, з довгою шиєю, довгими худими руками та цибатими ногами, він видавав себе за мандрівного дяка, але пика, очі, у яких плавало по крижинці, свідчили, що справляє іншу службу. Я підсочив, як він, вийшовши з хати, шепотівся за клунею з чоловіком, котрий до корчми не заходив, а пошепотівшись, швиденько подався геть.
Тоді я перебрався на Шерстівку, в посад. Там корчма чорна, неначе кузня, а корчмар схожий на прибиша. А що вже сморід!.. Шерстівський посад — шкуродерів, чимбарів, кушнірів. Там скрізь на тичинах сушаться шкури — волові, конячі, овечі, собачі, вовчі, тхорячі, зняті з забитої скотини, з дохлятини, й мокнуть у зрізах, викисають, їх шкребуть ножами, чинять, чорнять, усі ті запахи, випари, надто в туманні дні, повисають над посадом, убивають живий дух, думки, там течуть гнійні криваві струмки, куряться й димлять, — незвичному чоловікові здається, що потрапив до пекла. Й корчма просякнута тими запахами, але там їх трохи гасить крутий горілчаний дух, горілка в корчмі жовта, з пригарок, а може, й настояна на тютюні — бо дере в горлі, пиво, неначе кінська сеча. Туди перебралося зі мною й кілька гуляк з міста, а гостроносий дяк на Шерстівку не потикався, либонь, знав, що таких дяків у тому місці дуже часто знаходять уранці на скотомогильнику серед дохлятини.
…Гудуть два бубни, ухкають брязкальцями, рвуться на скрипках струни, зубатий рубель гризе качілку, гуркоче й матюкається, заслінка диринчить, жалібно дзвенить під ногами, — танцюють дерева, хилитаються з боку на бік хати, танцюють цигани, танцює медвідь з кільцем у носі, а козак іде видрібця, а козак притупує, відтак зриває з голови шапку і летить, неначе шуліка, по колу, перекидається в повітрі, б’є ногами та долонями по землі, йде навприсядки, аж курява встає. То я вибиваю "Сороки". Музикою, танцями, галасом хочу погасити крик у душі, втоптати ногами в землю лихо, забити памороки брязкотом заслінки. Не погасив, не втоптав, не забив. Бо враз неначе відрізало — опротивіла горілка, опротивіли музики та танці. Й така туга оповила серце, такі тумани обклали голову, хоч топися. Горілка не йде в горло, серце не приймає навіть лихих веселощів. Сиджу вночі при вікні, червоно — сині, неначе щойно з кузні, зорі миготять над головою, тіні від веж і розіп’ятого хреста прослалися по майдані, дві постаті скрадаються попід базарними ятками, колись би це мене зацікавило, я намагався б розгадати, хто та й за чим скрадається, або й пішов подивитися зблизька — байдуже. Все байдуже, нудно мені, печія смокче серце, втікаю думками від Мальви й не можу втекти. Може, поїхати та в один помах порішити все — відтяти шаблею Карпові голову? Дурниця, звичайно.