Саме тоді й постукав у ворота дерев’яним, на довгому шнуркові молотком Білокобилка. Він також був змарнілий і втомлений, але це була інша втома — спокою і переконаності, що зробив усе, що міг. Пиву, який побачив його, губи розтяглися в ощир посмішки, оголивши невеликі міцні зуби, а очі ще дужче звузилися — подив і злість спотворили його обличчя, яке аж посіріло, а права рука несамохіть стиснулася в кулак. Він був розчарований, здивований, роздосадуваний, йому більшою мірою хотілося вбити Білокобилчину душу, аніж його самого, зробити його кривоприсяжником, зрадником, тоді Білокобилка сам би закатував себе, вмер смертю непрощеного грішника, а тепер виходило, ніби він вивищувався над ним, регіментарем, був чеснішим, правдивішим за Пива, який казав усім, що Білокобилка не повернеться.
Білокобилка спокійно та шанобливо, ще й мовби проміж іншим, привітався з регіментарем, неначе полковник посилав його в корчму чи до сусіднього пана, а не за сто миль, до самого моря, зняв шапку, одірвав підкладку й подав листа, сказавши:
— Осьо, прошу.
Пиво позеленів, але й оком не зморгнув, листа не читав (певно, не мав на це повноважень від гетьмана) й наказав:
— Замкніть їх до цюпи.
Білокобилка, знову ж таки чемно й шанобливо, але твердо мовив:
— Пане полковнику, ви склали присягу, що відпустите нас.
Ось тут вже Пиво дав собі волю. Він і сатанів, і кпив, і реготівся, й втішався помстою, яку надумав, ще й мав нагоду похвалитися своєю винахідливістю перед сусідніми панами:
— Га — га — га! Та ти що, волоцюго?! Маєш сумніви в моїй правдивості та чесності? Гей, панове, — оглянувся й повів рукою, — подивіться на цього лайдака, на цього пса! Шляхетське слово чистіше за золото. Пообіцяв — сповню. — Жорстока, глузлива посмішка викривила йому губи. — Завтра й підете… Пострибаєте… Містре, — гукнув, — завтра вранці поробиш з них хрести — кожному відтяти праву ногу і ліве вухо. Й — на всі чотири сторони… Га — га — га…
Пани реготілися, аж хилилися — з дотепності, винахідливості Пива. Миленький, почувши те, затремтів дрібно — дрібно, обличчя зблідло, губи повело вбік, хотів перехреститися й не міг. І з Пукавчиного рота вирвався стогін, він низько схилив голову:
— За віщо, пане? Вже краще на кіл… Явіть милість, накажіть розстріляти.
— Та ти що, дурню, — обурився Пиво… — Хочеш, щоб я зламав своє шляхетське слово!.. — Й до пахолків: — Заберіть їх.
Пукавка випрямився. Тепер у його погляді не було страху — тільки ненависть і презирство.
Білокобилка облизав пересохлі губи. Був неначе зашмалений на вогні патик: кудись поділося його черевце, поспадали щоки — несосвітенна річ — двічі обернутися на Запорожжя й назад, але жодна рисочка не здригнула в його обличчі, жодна іскорка не засвітилася в зеленуватих очах.
Злі сльози кипіли під горлом, але він не випустив їх.
— Пан полковник не порушить шляхетського звичаю — призначеним до кари подати добру вечерю та вдосталь горілки?
В товпі панів почулися подивовані вигуки.
— Не порушу, — сказав Пиво. — Я щедрий. Дайте їм півцебра оковитої і наїдків з панського столу. Нехай довідаються перед смертю, що споживають пани. І розкажуть про те в пеклі.
— Красно дякую панові, — відказав Білокобилка. — На тім світі я заплачу.
Пани реготілися.
Козаків закинули до того самого льоху, в якому сиділи раніше, й принесли півцебра доброї горілки, півбаранячого бока, макітерку вареників, якихось пундиків, кілька смажених перепелів. Приречені на страшну квестію козаки пригостили сторожу, випили самі й до глибокої півночі співали пісень. Співали в палатах пани, й співали в льохові козаки, здавалося, вони змагалися, хто кого переспіває. І ті й ті вмовкли десь далеко за північ. А коли вранці варта відімкнула льох, щоб повести козаків на квестію, вона не знайшла там нікого. Й не було ніякого зламу, ніякого підкопу, а тільки гола стіна, долівка з оберемком перетрухлої соломи та порожній посуд від страв. Сторожа хрестилася й задки відступала з підземелля: таке не могло вчинитися без нечистої сили. На стіні було вуглиною намальовано троє баских коней під сідлами.
* * *
Я спав міцно і важко. Неначе навалили на мене кілька мішків зі збіжжям, парко було мені й задушливо, хотів їх скинути й не міг. Я мало спав у дорозі, в останні дві ночі й два дні не зімкнув очей зовсім, й щойно зайшов до цюпи, впав на солому, заснув, неначе вбитий. Одначе, коли гайдуки принесли вечерю, пробудився. Гемонськи смачно пахла та вечеря, либонь, панські кухарі додають якихось приправ, які аж лоскочуть ніздрі смакотнявою, а рот наповнюється слиною.
У віконечко при стелі заглядав сонячний промінь, віконечко, мабуть, і влаштоване так, щоб сонце заникувало до секвестру при самому заході, для прощання, побільшуючи тугу в душі в’язня та пригнічуючи його. Тишко і Терешко дивилися на мене очужіло, осудливо (а за віщо мене осуджувати?) й трохи здивовано, мабуть, вони здивувалися, що я в таку тяжку годину попросив страви; Пукавчин ніс — пипоть сам по власній волі морщився й принюхувався, й те було так кумедно, що я зареготав. Пукавка плюнув на підлогу й сказав:
— З дурного батька…
— Та ні, з тебе, — відказав, усе ще регочучи й посунувся до казанків та полумисків.
На дерев’яному відрі з горілкою висів липовий корячок, я зачерпнув і підніс до рота: в ніздрі ударив запах міцної, доброї горілки, в мене кавкнуло в животі, я солодко заплющив очі й випив. Смачно закусив оселедцем, а далі гризонув перепела, я ніколи не їв перепелів, у нас у селі їх взагалі не їли, хоч і виполохували в жнива цілі зграї, надто ж, коли вижаті всі ниви й десь залишилася одна, або тільки смужка, вони збігаються туди з усього поля й, виполохані, здіймаються хмарою, й тепер подивував, що простий люд не полює цих птахів, а вони жирні й смачні. Врешті посунувся від дверей і Пукавка:
— Ех, нехай гуси воду п’ють, — і зачерпнув корячком. Випив, кіркнув, неначе півень, ще раз зачерпнув і подав Миленькому, але той похитав головою. Пукавка не відступався.
— Випий, буде легше.
Тишко пересилив себе, випив, довго кліпав повіками — на очі набігли сльози, й рішуче, неначе стрибав з одрубу, попросив: