Біля Кичкасу отримав я від перевізника неприємну для мене звістку: запорозьке військо, чи то пак його отамани Бурий та Недайвода не полагодили між собою й розділилися, тепер один стоїть в гирлі Інгульця, другий — на лимані. Першою моєю думкою було: кому віддати листа? Обоє добрі чесні козаки, замашні отамани. Недайвода рвійний, сміливий до самогубства, скажений… Бурий — суворий, розважливий, поміркований. Він чомусь не любить мене. І все ж ліпше віддати Бурому. Опріч цих двох ще є отаман Січі Запорозької… А ще є гетьман Печінка. І троє нових уже дозрівають гетьманства. Це тільки на Січі та лівому березі. А на правому, польському, гетьман Соломаха, а в турецькій стороні гетьман Бублик. Чи такі ми багаті на валечних проводирів, чи такі дурні? А чи те й те разом? Ну що можна вдіяти, коли десятеро погоничів смикають коня кожен у свій бік? І ніхто ні на що не зважає, кожен має свою думку за найповажнішу, а свою персону за найзначнішу. І хоч гукай, хоч кричи, не догукаєшся, шепчи — не дошепчешся, щоб хоч один закинув у очерет свою булаву та сказав: панове, відрікаюся отаманства на користь ось того — то. Де там! Горлянки поперегризають, лоби порозбивають один одному, а не впокоряться, не дійдуть згоди. Може, через те ми і втікаємо увесь вік, а за нами гоняться, бо ж ми ганяємося один за одним, втікаємо один від одного. Але чому так? Може, в нас більше гріхів? Так ні. Ми не володіли іншими народами, землями тих народів, чесноти наші не великі, але прості й видимі: праця на полі і віра свята. Про це було б добре поговорити з Корсаком, моїм нещасливим галерним напарником, він знався на всьому тому й, незважаючи на пекельне життя, багато чого оповів мені з таїн світу сього.
Звичайно, таке не лише у нас; і в турків, і в поляків, і в московитів можновладці тусають один одного, намагаючись вилізти на найвищий ослінець, але в нас та гризня особлива, бо, власне, й ослінця немає, сидимо на підлозі й заводимо шванку. І набиваємо ґулі на лобах то на високих польських порогах, то на московських, і служимо тим, хто першим одягнув нам хомута, так запопадливо, так ревно, що й рідний батько позаздрив би. Ми аж біжимо продаватися, просимо й вимолюємо: візьміть нас у раби, їздіть на нас, бо самі дурні та нікчемні. У вас усе краще: і гарбузи у вас більші родять, і попи ваші мудріші, і гузниці у ваших жінок більші. А наші жінки солодші, паляниці м’якіші, яблука червоніші. Візьміть їх за так та потовчіть нам за те ребра.
На Старому острові, на Січі я затримки не мав. Там усе ще стояла польська залога — вона містилася за відкопом, який трьома дерев’яними баштами та дубовим палісадом відгороджував козацькі курені від присічового містечка, де були церква, пекарні, шинки та кузні. Я оповів кошовому про справу, яка погнала мене в дорогу, дав помацати листа в жупані. Мені дали човна з чотирма веслярами, увечері ми випили в корчмі відро варенухи (пригостили козаки з мого куреня), а вранці спустили на плесо дуба. Він помчав швидко, нас піштовхували Дніпрові допливи — Скарбна, Скажена, Павлюк, Чортомлик, Кам’янка; то з лівої, то з правої руки мелькали острови та острівці. Яка то краса, ті допливи та острови! Якщо пороги наповнюють козацьку душу відвагою, терпінням, то острови та плавні — Божим зачудуванням і красою. Стоять вони посеред чистої, як сльоза, води, вкутані кучерявими верболозами, дубами, осокорами та яворами, котрі видивляються самі на себе в чистих струменях та потоках. Десь випне груди скеля, зелена, спалена сонцем маківка могили навіє думки про марність життя та всіх людських клопотів на землі, руїни старовинної, хто зна яких часів фортеці збудять почуття сторожкості, небезпеки, й весляри мимохіть ковзнуть поглядами на викладені на дні човна на очереті рушниці та шаблі й самі скерують дуба на серединну бистрінь, і знову човен плине врівень з чайкою, яка супроводжуватиме його до лиману або й до самого моря.
Ночували першу ніч на острові проти гирла річки Рогачика, наступну — також на острові в гирлі Дрімайлівки, поминувши перед тим два острови — один чорнів згарищами, на другому кишіло гаддя — не ступити, там козаки не ночують ніколи, й добулися до Інгульської плавні на третій день. Інгульська плавня — довгий, більше як у дві милі, острів, укритий лісом, порізаний протоками, єриками, прогноями, у яких гибіль усілякої риби, а в плавнях — звіра та птаства. На острові й розташувалися козаки Бурого.
Гетьмана в таборі не було, поїхав на лиман, мені довелося чекати на нього три дні, і я вельми переживав, бо кожен згаяний день наближав моїх побратимів до смерті. На острові зустрів Луку Хріна, але він мене не міг нічим розраяти, Лука прибув сюди два дні тому, він оповів, що сам утікав з наших країв. Люди йому розповіли, що посіпаки Пива з регіментаревого наказу кожного дня виводять аманатів — заложників — Терешка й Тишка з секвестру та примушують начищати битою цеглою і шкураттям жерстяні гостряки на палях. Либонь, те приносить втіху Пивові та його посіпакам. Призначена мені паля стоїть чорна, ніхто не вірить, що я повернуся.
Бурий читав листа на старшинській раді, мене туди не запросили, либонь, гетьман мені вже не вповні довіряв, адже я приїхав з тамтої сторони. Мене покликали вже в кінці ради, щоб оповів, як мені того листа давали, хто давав, що бачив я при тому, а також у дорозі. З коротких перемов старшини я зрозумів, що в листі йдеться про примирення, в поляків заходить до великої війни з волохами, а що вони звикли поливати бойні поля козацькою кров’ю, то й нині запрошують запорожців до походу, підманюють всілякими обіцянками.
Поляки — люди тонкої гри, коли їм треба — ласкаві та облесливі, ми ж прості та наївні, щоразу даємося на підмови. Хотів те сказати, але мене не запитували, а набиватися з порадами — не в моїх звичках.
Не знав я, що писано і в листі—відповіді, обіцяє Бурий полякам підмогу, відмовляє, хоче щось вихитрувати — найперше, зіпхнути з Старого острова польську залогу, либонь, обіцяв похід в обмін на те, що поляки самі заберуть свою залогу з Січі.
Бурому я оповів, що від того, як швидко я доправлю листа — відповідь Пиву, залежить життя двох заручників, і він дав мені в супровід до Чигирина двоє козаків, та ще згодився провести мене Лука Хрін. Хрін почував мовби якусь провину (хоч її й не було), що я, Пукавка та Миленький вскочили до сільця, а він лишився на волі, й мався трохи ніяково. Ми вдарили навпрошки через Дике поле, мимо Золотої води та Чорного лісу — путь ця небезпечна, одначе значно коротша, аніж їхати понад Дніпром. Зупинялися в балках, аби підпасти коні, багать не клали й самі на перепочинок майже не лягали. Спочатку довелося братися татарськими протоптами — їх проклали татарські сторожові чамбули, а потім козацькими, бо трави були вище людського зросту, в таких травах їхати важко. Там же, де пройшов чамбул або козацький прикордонний під’їзд, бур’яни й трави повалені в один бік, неначе над ними прошуміла повінь.