— Ну, як воно живеться, Ливоне? Нечистий не турбує?
— Не турбує, — відказав Ливон сумним голосом. Колись, хоч і вироблений, був він чепуруном, чисто голився, стригся, а тепер щетина стриміла, неначе стерня після поганого женця.
— Отож, не страшно?..
— Не страшно… Але нудно…
— Чому? — І враз пригадав усе. — До Одарки… не навідуєшся?
— Та де вже там… Ви ж з тим… рогатим відтрутили мене від неї.
Він ще й був невдоволений на Білокобилку! І Білокобилка подумав: отакі ми завжди: було погано, але… лоскотав гріх. У гріхові теж страшно, але солодко й цікаво. А в схимові — нудно. І не гріє думка про Царство Небесне та спасіння душі. Дай людині все сю мить. Гріховна людина й сама цікава, у неї розмаїте життя, багато перелюбів, її цікаво слухати, вона ще й оббреше когось і таке розкаже, що й у сні не побачиш, і тебе поповодить за вуса по краєчку кладки, й тобі затерпне в душі, й полоскоче її близький, манливий, у який боїшся вступити, гріх, а що розкаже пісний схимник? Білокобилка подумав, що йому самому схимники не цікаві, що й він не раз пускався берега, й сам у гріхах, але мати себе за грішника не хотів. Людина хитається, хилитається, від того найчастіше опиняється посередині, вона чогось і вхопить, і здається собі праведною, одначе щось їй точить душу, й спокою не має все життя. Отако й прогойдається, пробейкається, й помирає в сум’ятті, шкодуючи, що мало зачерпнула щедрот сього світу й мало була праведною. Вона стулена з двох половинок, обидві невситимі, обидві щербаті, обидві плюсклі.
Погомонівши про врожай, Білокобилка вернувся до коня, який стояв і не пасся. Румак скосив на нього червоне, зле око, й Білокобилці здалося, що він ось — ось щось у нього запитає або гиркне пересерджено: "Де вештаєшся?" Аж страшно було сідати на такого коня, але й упускати нагоду промчати ще з півсотні чи більше верст Семен не хотів. Отож скочив і вйокнув за звичкою:
— Но, чортова скотино!
Кінь аж присів, вигнув дугою шию, ошкірив величезні, наче боби, зуби і вдарив усіма чотирма копитами в землю. Там щось загуло, застогнало, заплакало.
* * *
До самої землі клониться під вітром кущик тавологи. Клониться й виправляється, й знову клониться. Люблять про неї, тавологу, співати лірники та кобзарі, ганьблять її й виставляють супроти неї дуба, котрий гордо стоїть під буревіями. В тому й тому бачать дві крайності. А як на мене, і дуб і таволога стоять проти бурі кожне в свій спосіб, не зрадивши себе і своєї землі, і всі ми за обставин буваємо то дубами, то тавологою. Дуб гордий та красивий по — своєму, таволога — по — своєму. Весною, коли талі сніги бурхливими потоками спадають у Дніпро, дуб ще стоїть чорний, понурий, важкий, таволога ж уже обвішалася золотистими сережками й заполонила простір над собою медяним запахом, ніжна бджола і джміль летять до неї, пташка — пастушок погойдається на її червоному стебельці, полівка зів’є між її корінням гніздо. А дуб ще спить, холодний та непривітний. Дуб — нелинь ще й осіннього кожуха не скинув. Кострубатим віттям п’є тумани й не чує, як галасливе вороння в’є на ньому гнізда.
Оно він стоїть на краю острова, невисокий, карякуватий, тлустий — претлустий (такі всі дуби там, де вода близько), здається, не один, а три стовбури зрослися докупи; звідси, зі згірка, з Дніпрового берега і мені і таволозі видно увесь великий Становий острів, і піскувату Серібну косу, й доплив річки Самари, яка тече медом, воском, суничними соками, а осетрів, оселедців, тарані, судака та стерлі в ній стільки, що поставлене стійма весло не падає. Немає на сій землі багатшої річки, от і ласяться на неї й на інші наші річки близькі та далекі сусіди, розхлюпують їх своїми веслами, розбризкують кінськими копитами. Я дивився на рожеву Дніпрову воду, відпочивав і думав про те, як мені дістатися до Січі. Кінь мій вороний учора ввечері пропав, неначе й не було його. Пустив пастися, спустився в балку до струмка, вийшов нагору — його немає. Ще сіріло, я мав би побачити його хоч удалині, почути стукіт копит — не видно й не чути. Не вельми й шкодував — конем до Січі добуватися довше, от тільки де дістати човна? Поруч мене, біля землянки ворожив над багаттям та казанком дід Олим, колишній запорозький козак, а нині рибалка та перевізник через Дніпро. Ще міцний (груди — колесом), обличчя та руки кольору стальникової бронзи, вуса густі, з сивиною, одягнений у вимочену в осетровому відварі сорочку (від нужі) та шкіряні штани, він чистив рибу й скрушно зітхав. Я знав причину його зітхання — пропав його човен, чого тут не бувало зроду. Дід Олим ловив рибу й возив її в паланку на Вовчій, притоці Самари, де в нього баба, дочка, зять та семеро онуків. Один з них, Панько, зігнувшись калачиком, спав біля землянки на оберемку сіна і вуркотів уві сні, неначе кіт. Мабуть, то сонце, котре саме заходило, лоскотало йому обличчя. Я невідривно дивився на Дніпро — зір у мене, неначе в яструба, — понад Становим і Серібною, мандрував і мандрував поглядом, знав щось і не знав, відгадував і не відгадував.
— Остання риба, остання юшка, — сказав Олим голосом, яким справді кажуть про останнє. — Пішки — додому… Такий дуб був… Забрала вода…
Я при тому подумав про Пукавку, котрий часто згадує сіру кобилу, яка відкинула копита двадцять років тому. Як там вони? Зневірилися, а може, їх і на світі немає, обдурив пан, а вернуся, й зі мною таке вчинить. Ні, не повинен він до мого повернення чинити кривди над Пукавкою та Миленьким. Шкода й Олима. Скінчилося його рибальство, за яким почувався потрібним родині—родові, та й собі самому, з досади він вигріб з піску пляшку оковитої, прихованої на крайній випадок — від порізів, застуди чи щоб задобрити когось: дуже бажаного або дуже небажаного.
Сонце зайшло. Вода, неначе по чиємусь знакові, перемінила колір — з рожевого на темно — голубий, і враз одмінилося все довкола, й одмінилося в мене в душі: час між заходом сонця і темрявою в літі особливий, він короткий і тривожний, щось ніби відпливає від нас, зникає, ще й здається — навічно, затихли птахи (вони найдужче відчувають це), рідко коли схлюпне риба, безгоміння лежить на тисячу верст, а може, по всьому світі. Ти малієш душею перед світом, його безгоміння і непорушність передаються тобі, й здається, що з темрявою має щось статися, але що саме, тобі невідомо. В такий час найкраще лежати біля багаття й дивитися, як міняє кольори вода — голубі та темно — голубі, далі на сині, ще далі — на фіолетові, і вже потім на чорні, як несміливо, одна по одній засвічуються зорі, які мерехтять та переливаються тихим сяйвом, мерехтять угорі і в воді, тим вони ще таємничіші та недоступніші, і хочеться заснути з зорями в очах.