Козацький полковник Недайвода сидів не в корчмі, а під дубом за столом, вирізаним у землі з дернини. До того земляного столу дозорці й підвели Білокобилку. Очі йому туманилися темними кругами, вуста з’їдала смага, плечі струшував дріж. Він довго не міг вимовити жодного слова й заговорив тільки по тому, як йому піднесли липівничок горілки. Випив її, утерся рукавом і сказав:
— Я обіцяв гетьману привести вас через три тижні, сьогодні минає двадцять перший день, а ще ж треба добігти до Хортиці. Біда, полковнику, справжня біда.
Й оповів усе Недайводі, а той слухав мовчки, й дим з люльки в’їдався йому в праве око, плутався в гострій кошлатій брові. Брови в Недайводи чорні й чорнющий, як воронове крило, вус, а підстрижений у кружок чуб біліший за грудневий сніг.
Вислухавши Білокобилку, Недайвода наказав бити склик, а за годину вже кинув у поле три під’їзди, які розсипалися віялом, аби убезпечити військові охорону з трьох боків. Козаки збиралися на кгвалт.
* * *
І я лечу, осідлавши Вітер. У нього копита з кременю, груди вузькі та дужі, голова суха й маленька на міцній довгій шиї, і весь він витягнений, неначе щука. Арабаш здобутий у турків, мені його дав Недайвода. Не знаю, чи я вкипів у сідло, чи сідло в мене, але я ще не встигаю повести поводом, ще тільки подумаю, а Вітер уже забирає в той бік, куди мені треба, прищуливши маленькі гострі вуха, перелітає через рівчаки й летить по дорозі, ледве доторкаючись до неї копитами. Золотий кінь, не гірший за Пивиного, якого вбили піді мною. Поперед мене в траві врозсип — беш — баш, — видніються полишені дозором сліди, — трави ще не замели їх, це правий дозір з десяти козаків, вони десь недалеко, я хочу їх наздогнати.
Ми їхали за чверть милі від Дніпра, і я бачив високий протилежний берег, кручі й села понад ними. Раптом мою увагу привернули густі клубки диму. Горіло село… Серце закалатало, неначе дзвін на сполох. Горіли Королі. Хоч вітер зносив дим униз по Дніпру, мені враз запахло горілим, і запахло тривогою, перед моїм зором постала хатка з віконечком, у яке заглядає мальва… Там щось сталося! Сталося з Мальвою. Може, вже замість хатки купа гарячого попелу? А сама вона стоїть розіп’ята на воротях. Одним краєм серця розумів, що це — безумство, інший край нічого розуміти не хотів… Вирішив доскочити до Дніпра, подивитися зблизька… Прорвався через шелюги, вимчав на річкову рінь. Тепер дим над Королями стояв стовпом, він зносився під самі хмари. Я розглянувся — сторожі ніде не видно, о цій порі вона взагалі тільки зрідка проїжджає понад річкою, а зараз або подалася на пожежу, або втекла. Кинувся з конем у річку, вже не думаючи про те, чи наздожену козаків (я своє зробив, однією шаблею козацьке військо не запоможеться), поплив до високих круч. Передихнувши мить, видряпався проритим весняною водою бурчаком на кручу, де глід ще несміливо запалював червоні свічки, пустив коня по стежці вниз у лісову гущавінь. Так мені здається, бачиться, а чи мариться — що я перепливав Дніпро, а може, й не перепливав — жар палив мене, і я погано пам’ятаю все, що діялося зі мною тоді, бо іншого разу мені здається, що я просто перелетів через нього на коні й опустився на кручі.
…Гілки намагалися збити з мене шапку, кінь двічі перечіплявся на вузлах корчів, брьохався в баюрах, хропів і косував, піна летіла з морди в траву, народжений для простору, степу, не любив лісу, мене ж і далі кидало то в жар, то в холод, якась липка хвиля раз по раз накочувалася на груди, а губи шерхли й палали, і в очах змигували блискавиці. Кінь вимчав мене з лісу, зорові відкрилися долина та село в яворах, над яким вихрив дим. Його мовби викидало з велетенської печі, зносило на церкву ("як же давно я був у церкві, церковні бані служать мені тільки мітками, по них вибираю дорогу"), десь неподалік чувся цокіт металу об метал, луговою дорогою від села летіло два вершники, лісова дорога перехрещувалася з тією, вершники пролетіли за півсотні кроків від мене, обоє на ходу повернули до мене обличчя, і враз я впізнав у передньому пана Юса — клинцювата борідка пікою супроти мене. Пан Юс утікав, я не думав над тим, від чого і від кого він утікає, від чого ж ще — увірвався терпець посполитим, і вони взялися за шаблі та коси. Може, прочули про близьке козацьке військо, може, якась козацька чата, як оце і я, переправилася через Дніпро… Я рвонув правий повід.
Лугова дорога не відлунювала копит, тільки подеколи чавкотіло, праворуч вставав стіною ліс, ліворуч зводилися списи очеретів — це була та сама дорога, якою я позавчора втікав від погоні, а тепер сам ішов погонею, й вершники попереду щосили шмагали коней, оглядалися, і я на відстані відчував їхній страх та їхній неспокій. Знову червоним колесом крутнулася переді мною земля, помінялася місцем з небом, упала під ноги, а небо хитнулося, пекельний жар палив мене, а в тому жару, в сивому мороці стриміло одне слово: догнати, догнати. Догнати — навіщо? Помститися за кривду свою і людську, убезпечити себе надалі — не знаю, але в цю погоню я вклав усе своє життя (я в усе вкладаю все життя) і мчав, і поволі наздоганяв. Ураз вершники попереду розділилися — перший і далі утікав, другий (гайдук, відданий панові до дна душі) крутнув коня, зустрічав мене, спочатку він зустрів мене кулею (я побачив, як зірвав з плеча рушницю, кинув її до плеча, але й на цяту не сумнівався, що не влучить, і куля справді прогула джмелем вище голови), а далі шаблею. Білою зміюкою шабля звинулася над його головою, моя шабля вже спивала жалом вітер, вона була жаскіша, навальніша, рішучіша, веселіша — вона нападала, а та, друга, оборонялася. Я підлітав до гайдука, як і кожен вершник у бою, з правого боку, але за три скоки рвонув коня ліворуч, високо звівся в стременах і впав рукою, тілом, шаблею на ворога, я не побачив його мертвого, бо вже летів далі, але відчув з удару — дужого, з потягом, що він мертвий, я вже цілився очима в іншу, зігнуту дугою, напружену спину. Червоний вітер клекотів у моїх грудях, червона земля бігла під кінські копита, червоні очерети кидалися пріч, червоний обрій гойдався попереду — а я не наближався до втікача. Мило виступило на реміняччі мого коня, шия йому стемніла, з ніздрів била піна, але я не давав йому передиху, гнав і гнав навздогін за сірим у яблуках жеребцем, який високо кидав копитами, здавалося, жеребець хоче злетіти й не може. Змигнула в моїй голові думка, що це ж ми женемо до моєї Тернової Долини, до мого села, хитнулася пляма завернутого назад обличчя, щось сухо тріснуло — Юс вистрілив з пістоля, — але я не почув навіть посвисту кулі й злорадо подумав, що він міг приберегти кулю для пострілу з ближчої відстані. В двох моїх сідельних кобурах також стриміло по пістолеві, але я не видобував їх, гаразд знаючи, як то важко, майже неможливо влучити на скаку, та й хотів потяти пана шаблею. Одначе й далі не міг його сягнути, наші коні йшли на тій самій відстані один від одного, вони вже достоту вхоркалися, й могло статися, що ось — ось один з них упаде. Вітер остуджував моє обличчя, але воно палало, і якась важка сила хилила мене з сідла, аж несамохіть вхопився лівою рукою за мідну луку. Коли б тільки догнати, не впасти до часу! Я вже збагнув, що мене термосує хвороба, але сподівався перемогти її, як перемагав у всі інші часи і переміг навіть чуму. Зненацька вершник переді мною круто повернув коня ліворуч, либонь, то відчай погнав його в болото, бо кінь басував, уже не біг, а гріб копитами воду, розбивав купиння, стрибав, неначе заєць, я також спрямував свого буланого в ситняги. Кінь грузнув по коліна, брів, похитуючись з боку на бік, так само гойдався вершник переді мною, відтак він чи то впав, чи то самохіть повалився з коня й побіг. Я також випустив з ніг стремена. Тепер ми бігли в глибінь болота, на гривку верболозу, яким означена річечка, за нею на овиді синя смужка соснового бору, і вже десь там моя Тернова Долина.