Одначе, перебігши до своїх, чомусь понурився, засумував. Поміж козаків зайшла мова про Білокобилку, й Тишко Миленький сказав:
— Де то наш Семен… Коли б не скоїлося з ним чого. Щось мені віщує серце… Погинув він…
— Він такий, що його в ступі не влучиш, — сказав Пукавка. — Але твоя, Тишку, правда. Не приїде він, не приведе козаків, приклеївся до якоїсь запаски й вергуни лигає. Він такий, що приклеїтись уміє.
За ці кільканадцять днів поляки двічі намагалися наблизити свої шанці та свої гарматні копці до козацьких, але ті огнистою стрільбою збивали їх назад, на що довелося потратити чимало набоїв. У суботу, перед святом Купайла, поляки вирішили вчинити на козацький табір налогу з двох боків, з Нижньої Хортиці й на човнах від Стовпів. Човни перегнали вночі угору по течії. Але хоч як скрадалися темної ночі попід лівим берегом, козацькі дозорці почули небезпеку й попередили кошового. З західної сторони до острова підійти неможливо, там високі гранітні скелі обриваються прямовисно до води, й отвір Змієвої печери чорніє на два сажні вище води, отож вони спрямували налогу з татарської сторони — на скелясту Вищу Голову.
…Курів над водою ранковий туман, і з того туману, неначе з чадного пекла, посунули човни, самих човнів не було видно, а тільки жовнірів — по плечі в тумані, здавалося, то котяться поверх туману людські вусаті голови, в шоломах, червоних, синіх, зелених шапках з перами та білими шпичаками, над якими зводилися орлині крила, шаблі та списи. На передньому човні, на прові — молоде ощирене обличчя з хвацькими вусиками, обрамлене темним шоломом з мідною шишкою зверху.
Та голова й повалилася першою. Вдарили затинні пищалі, й гаківниці, і гармати, почулися тріск, зойки, туман пропалили постріли, але поляки стріляли наосліп. Десь вище по Дніпру, біля останнього порогу клекотіло страшне пекло, друге пекло вчинилося тут, біля Хортиці. Й неначе по чарівному велінню — архангел затрубив за морем у срібну трубу — подув тягкий низовий вітер, і звіяв туман, і зжмакав чисту гладінь води, погнав по ній гострі брижі, а далі круті хвилі. Таке на Дніпрі в цих місцях буває часто, вітер спить у плавнях і враз, пробуджений, зривається та мчить навстріч порогам, аби помірятися з ними силою. Над скелями постало дивне золотисте сяйво — чи то сонце освітило їхні верхівки, чи засвітилися вони самі і ввесь Дніпро. Гармати трощили човни ядрами, засипали олив’яними та мідними кулями, а також дрібним, як горох, шротом. Один човен розколовся, другий закрутився на місці — ядро вибило з кочетків усі весла по лівому борту, з розбитого човна посипалися через облавки у воду жовніри, пінили руками круті хвилі, ті, що в панцирях, одразу пішли на дно, інші видряпувалися на берег, наражаючись на довгі козацькі списи.
В цей час поляки розпочали налогу з острова, ригонули вогнем важкі гармати, гавкнули менші — пулкортани, рушниці зробили дружний випал. Жовніри йшли лавою, козаки підпускали їх близько й валили шротом. То була пекельна робота. Тільки потужний гарматний вогонь міг зупинити ворожу лаву. Чорні, в кіптяві, сажі, голі до пояса козацькі гармаші забивали товкачами в пельки гармат порохові заряди та ядра, а ті, роз’ятрені, розжохані, з ярістю випльовували залізо та олово, свинець і крем’яні кулі просто в обличчя жовнірам, вони понагрівалися так, що шипіли й випаровувалися краплини поту, які падали з спітнілих козацьких тіл на жерла. Найкращими в козаків були три мідні гармати, дві з них стріляли в поле, одна — по човнах. Польські гармати з копців давали стрільби більше, але козаків захищали шанці, до того ж чимало ядер не розривалися, — козаки помітили це ще раніше — гармаші українських реєстровиків позабивали дерев’яними кілочками дірочки в деяких ядрах. Одне ядро впало біля козацької кашоварні — кашовари не встигли зварити сніданок, вони похапали рушниці й побігли до шанців, лишивши доварювати кашу одного кашовара — Заливаху, й тепер він, побачивши поруч себе ядро, яке шипіло та бризкало вогнем, навернув його казаном з кашею, за що потім був битий товариством.
По гребені валу походжав кошовий, походжав неквапливо, розміреним кроком, здавалося, він не бачить ядер, а може, не бачив і справді, й тільки зрідка оглядався на своїх гармашів. Вітер ворушив його, неначе вмочені в сметану, вуса, — так густо посіли їх за ці дні сивини, й осіла вона на скронях білою сіллю.
Над Верхньою Хортицею вставав густий дим, вітер відносив його на Стовпи та Стоги, й незабаром їх не стало видно. Високо вгорі тягнув понад степом шуліка, він один спостерігав з високості за боєм, усе інше птаство, лякане стрільбою, давно покинуло свої гніздовиська на Хортиці та на скелях понад Дніпром. В Чавуновій балці метушилися обозники, казанками, шапками носили шріт та порох, а гармаші люто, позціплювавши зуби, й далі забивали в жерла гармат заряди та прикладали палаючі фітілі. Човни, які не доскочили до острова, загрібали ліворуч, за течією, намагалися вирватися з — під прицілів гармат, на вузькій піщаній косі корчились поранені жовніри, живі зводили у воді руки й просили полону. А над Стовпами, над Стогами й далі вставало рожеве сяйво, воно переливалося й тремтіло, й біло відсвічувало у воді.
…Передобідньої пори кошовий бив грушевою палицею по спині обозного осавула й промовляв:
— Як же ти, курчий сину, перекинув у воду бочку з порохом!.. — У кошового голос густий і стомлений.
Рудий дзьобастий осавул, без шапки, з розтріпаним оселедцем, просився:
— Жовніри увірвалися, батьку… Ми відбивалися, Харько зачепив бочку й вона покотилася у воду.
— І його зачеплю, щоб був обачним. Пороху у нас тепер лишилося вісім бочок. І носили ви його казанками, а також шріт і кулі, неначе дурний воду за пліт. Подивіться, чи вам не повилазить, і порахуйте… Куль до гаківниць — три бочки, до шмагівниць — одна, куль залізних — дві, олов’яних — і рахувати шкода. Олова — одна штука, шроту залізного чи й півбочки набереться. А ядер, скільки ядер, Веремію? Сто двадцять три? Бодай би ти розум втратив на тій лічбі.
* * *
В голубому вечірньому небі янголи засвічували лампади. Спочатку засвітилося три, в самій середині неба, тремкі, мерехкі, далі спалахнула над лісом на сході одна, велика, червона, вона аж бризкала промінням, біля неї з’явилося ще дві маленькі, несміливі (либонь, їх запалили янголята), по тому почали зринати то там, то там — яскраві, синьо — червоні, далі засяяло все небо, визирнули криві Чепіги, посунув по небесній дорозі Великий Віз, прослався в синю печальну невідомість Чумацький Шлях, спілим кетягом дозрілих вишень повис Волосожар. Одна зірка ковзнула, покотилася по небу — то янгол полетів за грішною душею.