Отож і зараз усі четверо збиралися на полювання: побрали луки — з лука встрелиш птаха нечутно, — сагайдаки з стрілами, мішки на дичину, Білокобилка почепив за спину рушницю — може, трапиться коза або дикий кабан, одначе Пукавка, потоптавшись на місці, понюхавши носом — бурулькою повітря, зваживши щось, знову сів на землю і вдруге заходився перемотувати онучу. Ті ж троє рушили пологим схилом угору, в останню мить, повагавшись, за ними подався Карпо Шквиря. Беручись угору, вимахував довгими, неначе млинові крила, руками, — метлялися за спиною червоно — сині заковраші кунтуша — ті троє в чугах, тільки він у кунтуші — шапка ледве трималася на потилиці. Шквиря — кепський стрілець, але відчаюка й найкращий герцівник козачого війська. Ще не було битви, аби він не вимчав наперед війська на високому бурому бахметі, не вимахнув важкою, з обвитою мідним дротом ручкою шаблею, не свиснув у чотири пальці. Стає він один на один, і навіть супроти двох, а то й кількох герцівників, і отакий, довгорукий, на важкому бахметі, вихрить, як чорт у коноплях, і супроти крилатих гусар, і супроти драгунів у сталевих панцирях, і супроти уланів у кірасах з пір’ям, й… тратиться тільки перед своєю Хвеською, й щоразу ганебно втікає з "браного" поля, кажуть, що й на Січ він утік від Хвеськи та боїться вертатися до неї.
— Дивіться, щоб вас самих не вполював змій! — гукнув навздогін Пукавка й засміявся. — Особливо тебе, Тишку… М’ясце молоденьке, він таке любить. Зав’яжи про всяк випадок матню — втікати легше.
Тишко збився з кроку, оглянувся й одразу ж подався за Білокобилкою.
— Що він таке плете про змія? — знову спіткнувся й ледве не оступився з крутизни. У нього з — під ніг посипалися дрібні камінці.
— Не змія, а полоза, — коротко відказав Білокобилка.
— Вони є? Великі? — допитувався Тишко, намагаючись заглянути Білокобилці в очі. Тишкове обличчя — наївне й просте, на ньому написано все: і його юні літа, й подивування, і захват світом, і недосвідченість, і доброта та безмежна віра у великий добрий світ.
— Як гарна соснина, — відказав Шквиря. — Скрутиться колесом і котиться. Давить телят і людей. Літ сім тому на Вербовій луці пастух з паланки пас вівці, одна вівця занедужала, він поклав її перед куренем і сидів біля неї. Змій підкрався, обвив його. Добре, що в пастуха в руках була швайка — саме латав чоботи, — встиг ширнути швайкою полозу під горло, є в змія під горлом така цятка, біла й блискуча, то смерть його, змій і здох. Тільки так його можна вбити.
— Брехня! — коротко мовив Хрін.
— Про пастуха, мабуть, брехня, але я бачив сам, як полоз зажирав козла, — сказав Білокобилка, ступаючи на плаский білий камінь. — По всіх Дніпрових скелях є полози. Полозів не багато, й бачать їх рідко, вони потайні, виповзають здебільшого вночі.
— Нехай лишень виповзе! — зареготав Тишко й подивився на Білокобилку, біля нього він не боявся нічого. І враз сахнувся. Просто в нього з — під ніг шугнуло щось чорне, блискуче й сховалося в терновому кущі.
— Ану, голий, підніми поли, — засміявся Білокобилка. — Жовтобрюх. Їх тут багато.
Піднімалися неглибокою лощовиною, й справді скрізь попереду на камінні грілися проти сонця жовтобрюхи, півторааршинні, в руку завтовшки, змії, чорні й блискучі, з червоними плямами на голові та під горлом. Декотрі втікали, інші скручувалися в клубки, а були й такі, що шипіли та роззявляли роти. Козаки зупинилися, Хрін виламав довгу лозину й шмагонув найближчого гада, але той тільки звинувся й, скрутившись у клубок, метнувся під ноги козакові. Той відскочив, відступили й інші. Не відступив тільки Білокобилка, він раптом нагнув голову й засвистів тоненько, пронизливо. Змії заворушилися й метнулися під кущі глоду, терновиння, в розщелини. Білокобилка ж свистів і далі, й жовтобрюхи втікали з лощовини. Козаки вийшли на високу скелю, на самий край якої до них вибіг цікавий (бо молодий) дубок і завис над прірвою. Внизу — просто під ногами, плинув та бився ще холодною хвилею о камінь Дніпро, й клекотів піною. Попереду, неначе велетенська брова, — Хортиця, в далині мрів чорний, як градова хмара, дубовий гай, і скрізь понад Дніпром стояли горді мовчазні скелі, вартові води та степу, вартові віків, вічності, ховали в глибоких розщелинах гнів, недоступні людям таємниці.
По той бік Дніпра просто з води зводилися грізні скелі Стовпи, за ними, нижче за течією — похмурі Стоги, Стовпи і Стоги, поставлені за Божим велінням вернигорами — самсонами, а за ними темними хвилями курів у весняному мареві степ, дикий і вільний, і по всьому степу — могили, могили, могили, більші та менші, й зовсім маленькі, насипані тими, хто поспішав до Кичкаської переправи, втікав або доганяв, — позначена кістками дорога людства невідомо куди й до чого; що значніший був войовник, значніша людина, то й могила над ним більша, але те не завжди, дуже часто малі, нікчемні, але запеклі й злі людці облаштовують своє життя так, що над ними насипають найвищі могили — тепер вгадай, під котрою яка лежить людина.
Із степу повівав м’який, настояний на молодих полинах вітер, заспане, якесь затуркане сонце піднялося над налитим вишневою повінню обрієм на висоту козацького ратища, лоскотало промінням забронзовілі обличчя козаків. Козаки дивилися на Дніпро, на побілені пташиним послідом камені, які витикалися з води, на Хортицю, обкипілу з обох боків бистрінню, на мовчазні скелі по той бік ріки, на скелі у воді, поперекидувані догори й хитані Дніпровими хвилями, на вистелене шовком молодих трав зріччя, де мертво лежали ниць струхлі торішні трави і поміж них пробивалося ніжно — рожеве зело нового життя. Весна йшла навально, підминала степ, її несли з — за моря на бистрих крилах дикі гуси, гагари, казарки, журавлі, качки, які ячали, гагали, курликали у високості, і ті погуки будили від сну віковічний степ.
Козаки — люди чулі, м’якосерді, мрійливі; хотілося сісти на нагрітий камінь й самому перетворитися на камінь. Натомість їм судилися втечі та погоні, круте, солоне життя поміж цих скель, чарівних, любих серцю місць — проклятих — від нужі, гнилої болотяної води, голоду й холоду островів Великого Лугу, судилося бути в одвіті за увесь цей край і всю Україну. Козак, неначе дитина, його легко розчулити до сліз піснею й заворожити летом чаїної зграї, але козак і кремінь, його не скурати ні голодом, ні шаблею, ні розпеченим до синього залізом.