Корсак розігнав чимало туману в моїй голові, він висміював тих, які розказували про людей фаляронів з риб’ячими хвостами і людськими головами, котрі воюють зі схожими на вовків асирянами, а також тих, які кажуть, що нині люд дрібніє й скоро стане такий, що молотники молотитимуть ціпами під горшками, бачиш, казав він, ми плаваємо по всіх усюдах, і скрізь люди однакові, тільки є біліші й чорніші, і є зовсім чорні, ефіопами звані, а в усьому іншому вони такі ж, як ми, і розповідав про землю: вона плаває на воді, але ніяких китів та слонів під нею немає, а що є — того не знає ніхто.
Корсаку я завдячую дуже багато чим, але саме він поселив у моїй душі тривогу, відчуття якоїсь непогамованості, він сам увесь вік чогось шукав, а чого, гаразд не знав, обходив чимало країв і далеких країн, але й там не знайшов, проте казав, що воно є, й те було дивно. А потім, уже пізніше, воно поселилося і в мені, і я також почав шукати правди, але не тієї буденної, про яку люди кажуть, що люблять її, а насправді її бояться, а правди іншої, великої — істини. Іноді мені здається, що її немає, іноді ж щось мовби мріє переді мною, іноді мені стає страшно, адже це, либонь, проти Бога, він один знає її всю, а нам до того зась, але ж він творив нас за своєю подобою, і чому б нам не ступати в Його сліди. Либонь, з власної недолі, а трохи й через це я не вернувся додому й досі не прибився до якогось твердого житейського берега, валасаюся по світу. Важкі клопоти — як ось цей: віднайти Недайводу, — на якийсь час відсувають у темні кути ці думки, а далі знову постають переді мною, хоч і не заступають мені світу звичайного — з його принадами та вабами.
І я, і Корсак, і інші галерники захворіли на бобонну чуму, великі сині бобони тріскали під руками, й по них повзали великі зелені мухи, Корсак помер, передавши мені перед смертю сережку та наказавши берегти її, й померли майже всі інші галерники, але я одужав і ще півтора року носив на коромислі у великих глеках воду в горішній сад аги Карач — бея, й гіркий запах лавру та нудотний мигдалю ввійшли в мене на все життя, а коли козаки отамана Пугача напали на Кафу, я порозбивав глеки і, обдираючи шкіру на руках та ногах, біг, котився вниз і таки встиг на останній козацький човен.
П’ятий рік я у запорожцях і тільки раз навідав домівку, поцілував у руку мою стареньку неньку й утікав знову на Січ, бо мене ловили. За цей час пан каштелян Ходорович із світу зслиз, його замок став руїною, а його колишні землі королівською грамотою передані Пивові, перевертневі і потурмакові, щоб шаблею служив короні польській, королеві, щоб дотирав колишніх своїх одновірців — нині він католик і польський шляхтич, — щоб тримав на аркані посполитого і в покорі, в услужінні шляхті козака. Мене пекло й спопеляло, що я не помстився лютому ворогові, перекинчику, запроданцю, але впала була чутка, що Пиво загинув на молдавській війні, і моя ненависть заснула. Кажуть, усі людські діла на землі вінчає справедливість, і я був повірив у неї, хоч до того жодного разу не бачив, щоб вона їх вінчала, а ось тепер переконався остаточно в марності сподівань на неї. Покладатися можна тільки на себе, на свою шаблю. Тепер моя ненависть спалахнула, неначе жар степового багаття під вітром, і я зрозумів, що ця ось моя мандрівка не тільки для порятунку товариства, а й смертельний поєдинок з запеклим ворогом. Моє серце набухло, неначе брунька, в якій нуртують соки всієї землі, набухло жагою помсти. Я надсилу вирвався з смертельних щимків, ховався, неначе злодій, але почувався дужим і готовим до бою, до смертельної змаги, і вже знав, що вона станеться, станеться обов’язково, і з того кола вийде тільки один — він або я. В гарячці думок стискав у кулаці жмут сіна й тільки тоді зогледівся, коли він перетворився на патеруху.
Я не дожидався вечора, зліз з сіна раніше, підполуднував тією ж перепічкою та рибою, добре обдмухавши з неї попіл, з вербового патичка зробив хрестика та поклав на віддяку господареві, а на ручці власної ложки — рибки викарбував першу маленьку зарубку собі в пам’ять, що минула перша доба, відколи покинув товариство на Хортиці. Ті зарубки підганятимуть мене в дорозі.
Над степом плив на розпластаних крилах коршак — підорл, — я бачив його, а він мене; либонь, з високості він бачив мене ліпше, й увесь степ, може, й моїх ворогів, плив ситий і байдужий — йому тепер вдосталь харчу — мишви в ще не вибуяних бур’янах, яєць — насидків у качиних гніздах, та й самих качок, бавився на пружних струменях. З молодого полиневого кущика виглянула голова гадючки, нагадавши мені чепурну, прилизану, з приплюснутими до потилиці вухами голову Пива, і кров знову застукотіла мені в скронях. Недарма кажуть: через ворога важко до пекла дістатися. Я дістанусь.
Сивими торішніми травами плив олень, він ішов у ту ж сторону, що й я, поглядав на мене, один раз заревів на захід сонця, а тоді закинув голову за спину й побіг. Вдарив у весняні литаври перепел, дзвін той покотився по землі. Степ кипів життям. Під ногами в мене шуміли молоді трави, вихор кошлатив кущі високої, торішньої ковили, і кущики молоденькі, ніжні — пушок на дитячих голівках, і ті й ті стануть землею, оці ось сиві — незабаром, оті ніжні — наступного року. Для того Й ростуть, щоб стати землею? Чи щоб виросли нові, молоді? Й пливла над землею вічна ковилова дума. Думка знову й знову вертає мене до Пива, до нашої змаги, бо в усьому цьому є Божий промисел, а є й людський, наш: ким і як звікувати, й для чого. Лягти під косу, упасти під вітром, прорости корінням вглиб?
…Я не впав під косу і вглиб не проріс. Вирвавшись з полону, довго тинявся по ярмарках, монастирях, містах та селах. Напала на мене чорна нудьга, а чому, й сам не знаю. Мало б бути навпаки — на волі — хазяїн своєї долі, а воно не так. Нудним мені явився світ, нудними люди, й скрізь вони такі, там, у татар, турків, і тут. Пампушками білими клопочуться і більше нічим. А нащо ті пампушки? Для чого? Більше їх з’їси, порозумнішаєш? Мабуть, є щось таке в світі, що з тієї нудьги вияснює. Іноді як обкладе мене туга важка та чорна, неначе ніч. А потім ударю лихом об землю, розвеселюся, розсміюся сам, ще й людей розсмішу. Колись я був іншим.