СМЕРТЬ ВАТАЖКА ПЕРЕХОЖИХ
(Пісні Фрейліграта х)
Вогкість з жагликів аж капле,
Округи густий туман;
"Засвітить огонь на щоглі" —
Каже гучно копитан;
"На молитву всім ставати,
До каюти всі ідіть,
Шапки скиньте, помолітесь,
Там покійничок лежить".—
І пішли за копитаном
Перехожі по трапу...
Боже, боже! ватажок їх
Лелшть мертвий на полу.
Всі вони плили по морю
Хліба, волі пошукать...
Довелося ватажкові
Серед моря помирать.
Він повів їх в путь далекий
В невідому чужину —
Хліба — волі добувати,
Пошукати талану,
Він казав їм: "Гей ходімої
Знайдем долю в чужині,—
В власнім краю ми не маєм
Клаптя власної землі.
Попливем геть-геть на захід —
Наша зоря там блищить,
Долі-волі ясний промінь
Світлом радощів горить;
Там засіємо пустиню,
Хоч проллємо тяжкий піт,
З віковічної цілини
Ми добудем добрий плід.
Там гаї неісходимі
Без кінця степи, луги;
Заживем ми на просторі,
Мов біблейські пастухи.
Вічний світ в дорозі стане
Огняним стовпом для нас,
Проведе нас, шлях нам вкаже,
Гей! за мною в добрий час!
В силу світу, в силу праці
Щиро, твердо вірю я:
Де світ, праця і надія,
Безталанних там нема.
Прощавай, мій рідний краю!
Хоч в чужині я помру,
Але з добрим сподіванням
Торбу й палицю беру!"
І.подібно він Мойсею 2,
Посеред чужих країв,
Свій бажаний іздалека
Ханаан 3 новий узрів,
Він спочив в далекім морі;
З ним спочили вічним сном
Сподівання і бажання
І потух святий огонь.
Тяжко, сумно перехожим
Ватажка прийшлось ховать;
Плачуть матері тихенько,
Діти злякані мовчать;
Батьки дивляться тривожно
На чужії береги,
Де вовіки не поставить
Проводатир їх ноги...
Вогкість з жагликів аж капле,
Обгорнув корабль туман;
"Труп небіжчика у воду
Киньте!" — каже копитан.
Розступилась вода в морі!
І безодня прийняла
Труп того, кому родина
Праці й хліба не дала...
УДОСВІТА
Ти рано, рано, друже, встав,
Удосвіта збудив ти долю;
І рано, друже, розпочав
Вовік не оранеє поле.
Поглянь, щириця скрізь яка,
Яка тверда, як скаменіла;
Вовік тут ратая рука
По ниві з плугом не ходила.
Давно й дощу тут не було,
Все без роси позасихало;
Бур'ян та зілля поросло
І пирію сліду не стало.
Даремна праця, друже мій!
На камінь кидати насіння;
Даремно час загубиш свій,
Не буде вжитку поколінням.
Покиньмо мертвих, брате мій!
Будім леивих; ходім орати
Свої степи; та знання сій,—
То хліб і долю будем мати.
ДО м. о. к.
(На пам'ять 10 січня 1865 р.)
Як у неволі на чужині
Округ мене пославсь туман,
Здавалось: розум потухав;
В той час, коли остання сила
От-от вже кидала мене,
Холола кров, і річ німіла,
Смерть підступала до мене;
В той тяжкий час, як клеветою
"Приятелі" труїли грудь,—
Явилась ти мені зорею
І не дала на вік заснуть.
Моя небесна, ясна зоре!
Любові світоч і добра!
Живила ти мене в неволі
З тюрми на "волю" провела!
Ти вбите серце воскресила,
Життя нового налила;
Мій шлях ти сонцем освітила,
Ожив, живу й співаю я;
Благословен святий той світ,
Світ непорочної любові!
Благословене будь вовік
Дівоче серце й серця слово!
РАТАЙ
Дивлюсь: схилившись над сохою,
Працює ратай на ролі;
Працює мовчки, хоч порою
Нудьга, злигавшися з журбою,
Мигає в його на чолі.
В ярмі скорбот, нужди, неволі
Важке він тягне "житіє"
І, затаївши в серці болі,
Не нарікаючи на долю,
Оре він поле не своє...
НА ШЕВЧЕНКОВОМУ ВЕЧОРІ
(26 лютого 1882 року)
І холодно, і тьмяно, і не дніє!
Коли ся довга, темна ніч мине,
Коли те сонечко ясне пригріє?
Коли той вітер хмари розжене?
Остило вже так довго в хаті спати,
Ждеш не діждеш, коли той буде світ,
Коли гукнуть: що сп'ящим час" вставати,
Що ніч минула вже й надворі світ?
О, господи! коли б мерщій світало,
Коли б хоч в щілину мигнув промінь,
Коли б мерщій на світ займатись стало,
Коли б розвиднялось у нас мерщій!
Благослови ж, святий! Най ніч минає.
І теплий, ясний ранок нам подай;
І тихий світ нехай нас окриває,
Промінням волі нас благословляй!..