БІЛЯ ЦЕРКВИ
Іду біля церкви: тиск панства великий,
На дверях сторожа з шаблями стоїть,
Побідний молебень сам править владика,
А дяк горлатий "много літ" кричить.
В молитву єдину всі уста злилися,
Всі дякують богу за вбитих людей;
Хвалити святого гуртом прийнялися
За ріки криваві й тисячі смертей!
А в мене в серці ні молитви,
Ані хвилі в душі нема:
За що хвала? За що молитва?
За що подячливі слова?..
Ні, не молитву і не славу,
Тому, хто підніма війну,
Я чистим серцем нелукавим
Проклін навік пошлю йому...
1. XII. 1877
* *
*
Чого б, здається, бідувати,
Чого б журитися Мені?
Що холодно в сусіда в хаті
Й розбита шибка у вікні,
Що пухне з голоду дітвора,
А грошей і шага нема,
І хліба в хаті і коморі
Не знайде й миша ні зерна?
Чого б, здається, сумувати,
Що за подушне у його
Останню шкапу цінувати
"Начальство" вчора узяло?..
Не слід-бо й справді сумувати,
"Що груш немає на вербі..."
Дурне ти, серце! Час би знати:
"На всіх не стане в нас журби".
♦ *
*
Ніч надворі: тихо, ясно,
Срібний сніг кругом;
Повний місяць серед неба
Сяє над селом.
Он на церкві хрест високий,
Мов огонь блищить;
Мов на варті запорожець
Січовий стоїть:
Стереже людей убогих
В сонному селі.
Най сердечнії спочинуть
На хвилину — хоч у сні!
Най у сні хоча забудуть
Голод і нулсду,
Тялску працю нескінченну,
Неволю й тюрму!
В'ЇЗДЯЧИ НА УКРАЇНУ
Вкраїно рідная моя!
Я знов тебе в неволі бачу,
болію, серденько, і плачу,
що ти обідрана така!..
О, скільки б сліз не вилив я,
якії б я не виніс болі —
не виплачу тобі тим волі,
убога родино моя!
* *
Отак, не вирвавшись на волю,
в тюрмі, в неволі і помру!..
В чаду безправ'я і неволі —
в кайданах руки я згорну...
А кат у тісну домовину
положить тіло і заб'є...
Отак, безслідно, без спомину
життя скінчається моє...
Тоді вона — моя єдина,
хіба згадає про мене
і нишком вранці на могилі
мене в молитві пом'яне.
І скаже: "Він умів любити,
його завіт — свята любов!"
О, серденько! На всьому світі
є тільки вічного — любов...
ДО МИКОЛИ ЛИСЕНКА
Вдар по струнах тихесенько,
та про нашу долю
не грай мені веселої,
а заграй смутної...
Легесенько, тихесенько,
мов на сон дитині,
щоб встав образ перед мене
сонної Вкраїни.
Ніч зорява... блідий місяць...
соловей співає,—
мати в хаті голодного
сина присипляє...
Світ на дворі,— із кошари
останню телицю
бере збірщик за податки...
Плаче молодиця!
А от літо... от і жнива:
на вкраїнських нивах
буйне жито, колосисте,
на славу вродило.
От пожали, в копи склали,
у клуню звозили;
змолотили — попродали,
подать заплатили...
Зима, холод; діти плачуть
голодні і голі...
В теплій хаті лічить гроші
Лейба довгополий...
Оттакої-то смутної
заспівай, козаче!
Нехай в пісні і в музиці
Україна плаче...
1881
ФІЛАНТРОПИ
Світлом залита світлиця,
Золото сяє, горить;
Ходять веселії лиця,
Гомін веселий стоїть.
От і,музики заграли,
Танці до світу гули;
Світом вечерять сідали,
Вина коштовні пили;
Чарками вгору махали,
Вбогих здоров'я пили!..
Весело, жваво гуляли,
В південь на спочин пішли...
Так філантропи потіють
Для вбогих, голодних дітей;
Дітки ж, дурненькі, не вміють
Славити "добрих людей"...
ЗАСПІВ ДО ПОЕМИ "ГУЦУЛ"
Ой поля ви, поля!
Мати, рідна земля!
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс!
Він розносив кругом,
І Дніпром, і Дністром,
В Чорне море котив,
Босфор кров'ю поїв.
Од Карпат, за Кубань,
Поза Сейм, за Есмань,
По траві, по степах,
У горах, у ярах.
І на листі в лісах
Блищить, наче роса,
Наша руська сльоза,
Наша тямка лиха.
І блищить, і горить,
Жалем серце гнітить;
Та сльоза гаряче
Душу чулу пече.
Сивий діду Дніпро!
Свої води давно
Ти всі морю віддав,
Собі сліз ти набрав.
І у Дністер, і в Прут
З гір не води течуть;
Не повінь то була,
Що поля залила;
Не водою заливсь
Дніпровою наш низ,—
То з народних із сліз
Береги розійшлись...
Діти руські, ідіть,
Сльози нені утріть!
Нехай промінь весни
Зсушить сльози старі.
Яворів, ЗО червня 1884 р.
СПОДІВАННЯ
В душі пекли гарячі муки,
На серце скорби налягли...
І ми, до бога звівши руки,
Недолю та людей кляли.
Ми сподівались: сонце зійде,
День тьму розгонить навісну;
Настане світ, і правда прийде,
Всім приведе красу-весну...
Ми сподівались, ждали, лсдали,
Ждемо й тепер... весни нема,
А перед нами і за нами
Холодна, темная зима!..
РОЗМОВА МУЗИ З ПОЕТОМ
(Із Альфреда де Мюссе 1)
Присвячую В. П. докт. проф. Омеляну Огоновському 2
М у *за
Поете мій! З тривожним сподіванням,
Даремно нудячись, зову тебе;
Даремно я на ніжне раювання
Спішу з коханням чистим до тебе...
Поете! Голосу твого не чую:
Скрізь тиша в домі, як в труні,
І мовчки я одна стою, сумую;
Журливо, тяжко тут отак мені,
Як матері на свіжій тій могилі,
Де син її спочив, одинчик милий!
Поет
Перед тобою знов я, Музо,
Упившись мріями, стою!
Знов я недужою душею
Твій вплив небесний пізнаю...
Людське життя бажав спізнать я,
Йому оддавсь,— даремна річ:
Сушили грудь мою страждання,
Проклін та сльози день і ніч...
Коли ж палка твоя любов,
Я пісню заспіваю знов.
Муза
Нащо ж, поет, на довгу ти розлуку,
Скалси, так часто кидаєш мене?
Шукаючи любов, знаходиш муку,
Як хвилею журба журбу жене.
Всю ніч тебе даремно дожидаю,
Томлюся тугою,— тебе нема!
ї звідкіль виглядать тебе, не знаю...
ї ніч проводжу я в сльозах сама.
Даремно жду коханого привіту,
Округ мене скрізь темрява стоїть
Не тим огнем душа твоя нагріта,
І мрія вже не та в тебе мигтить.
Весну життя, і молодість, і силу
По вітру десь розвіяв марно ти,
Тепер й мене, подругу незрадливу,
Вернувшися, чи опізнаєш ти?
Дивись, зав'яли вже в садку навіки
Твої колись коханії квітки.
Згадай: любив ти рожі і гвоздики,
Барвінок, чорнобривці, нагідки...
Ти пестив їх і інколи сльозою
У ясну ніч скропляв їх лепестки,
їх умивав, неначе ніч, росою...
Поете! я похожа на квітки!..
Покинеш музу — вір: ти пожалкуєш.
В пустині, знай, не іїадає роса;
Натхнення і пісень моїх не вчуєш,—
Навік вони полинуть в небеса.
Поет
В долині рожа зав'ядала,
Недовгії проживши дні,
А біля неї розцвітала
Друга, пишніша од її.
Росте одно, друге вмирає,
І поруч сліз існує сміх.
Усе кінець на світі має,
І обновлення — доля всіх.
Муза
Скрізь плач і стогін чую я,
Сльозами повна всюди хата.
Чи є на світі де сім'я,
Щоб брат не встав на брата?
Усюди кров людська тече,
Скорботи, вбожество усюди
І чорна зрада... Боляче
Вони печуть у мене груди.
Дивись на серце: там на дні,
Яка глибока рана зяє.
Брехня і заздрість між людьми,
Мов шашель, рану роз'їдає.
І скрізь по світу те ж саме:
Актори, сцена ті ж самії;
Фізична сила правду гне,
Даремні мрії і надії.
А воля? Де вона — скажи,
Про неї люде вже забули!
Ти хоч куточок покажи,
Де б люде ший в ярмі не гнули.
Поет
Даремна річ... Мовчать уста...
Мовчить моя свята бандура...
Неволі, темряви рука
На їй в шматки порвала струни.
Коли ж палка твоя любов,
Без струн ми заспіваєм знов.