Приходили гомони лісу блювоти
з неясними жінками та дітьми з гарячого воску,
із бродінням дерев та невтомними служниками,
які ставлять тарелі солі під арфами слини.
Синку, ради немає. Ригай! Нема іншої ради.
Це не блювота гусара над грудьми повії,
не блювота кота, який жабу ковтнув необачно.
Це дряпають мертві земляними своїми руками
в крем'яні двері, де гниють солодощі та хмари.
Попереду йшла гладка жінка
а з нею — люди з кораблів, притонів і садів.
Барабани блювоти гойдалися тихо
поміж чистокровних дівчат
які у місяця просили оборони.
Горе! Горе! Горе мені!
Зір оцей був моїм, але вже не мій,
цей зір оголений тремтить од алкоголю
і прощається з дивними кораблями
посеред анемонів причалів.
Я захищаюся цим зором,
що струменить із хвиль, куди не зазирає ранок, —
я, безрукий поет, загублений
серед юрби, яку нудить,
без баского коня, що розтяв би
найгустіші мохи моїх скронь.
Але попереду так само йшла гладка жінка,
і люди шукали аптек,
де спиняється гіркий тропік.
Щойно стяг було піднято й прибули перші пси,
усе місто зійшлось над перилами пристані.
КАРТИНА ЮРБИ, ЯКА МОЧИТЬСЯ
(Ноктюрн Беттрі Плейс)
Залишились самі
чекали швидкості останніх велосипедів.
Залишились самі
чекали смерті хлопчака на японськім вітрильнику.
Залишились самі, ті й другі:
марили про розкриті дзьоби умирущих птахів, про гостру парасольку,
встромлену у щойно розчавлену жабу,
серед тисячовухої тиші і найменших водяних гирл,
в ущелинах, що опираються шаленій навалі місяця.
Плакав хлопчак із вітрильника, і тужили серця,
засмучені свідком та безсонням усіх речей,
а також і тому, що досі в небеснім ґрунті з чорними слідами
волали темні ймення, слина та нікельові спиці.
Дарма, що хлопчак мовчить, як йому заганяють останню голку,
дарма, що вітрець захлинувся у вінчику бавовни,
тому що існує світ смерті з остаточними моряками,
які з'являться з-під склепінь і за деревами вас заморозять.
Марна річ шукати поворот,
за яким ніч забуває про свою подорож,
або вистежувати тишу, що не має
ані подертих вбрань, ані кори, ні сліз:
адже така маленька самотня учта павука
от-от похитне рівновагу всього неба.
Ніяк допомогти ані стогону японського вітрильника,
ані цим таємничим людям, що на вуличний ріг натрапляють.
Поле кусає себе за хвіст, щоб поєднати корені в єдиній точці,
і клубочок шукає поміж стебел свинорию
свою спрагу невтоленної довжини.
Місяць! Поліція! Сирени трансатлантичних лайнерів!
фасад гриви і диму; анемони, гумові рукавички.
Все понищила ніч,
що лежить на терасах, розкинувши ноги.
Все понищили теплі протоки
страшного мовчазного джерела.
О люди! Жіночки! Вояцтво!
Доведеться рушати у мандри в очах ідіотів —
по вільних полях, де свистять сумирні засліплені кобри,
по краєвидах з безліччю гробниць, де родять найсвіжіші яблука,—
аби наринуло безмірне сяйво,
на яке з жахом глядітимуть багатії з-за опуклих лінз,
запах єдиного тіла з подвійним нахилом лілеї та щура, —
аби погоріли люди, які мочаться поруч зі стогоном,
чи на дзеркало вод, що ховає ніколи не повторювані хвилі.
ЗЕМЛЯ І МІСЯЦЬ
Я залишаюся з прозорим чоловічком,
що поїдає ластів'їні яйця.
Я залишаюся із голим хлопчаком,
якого бруклінські п'яниці топчуть,
з істотами німими, що сходять під склепіння,
з потоком вен, що прагне щедротами пролитись.
Земля. Земля єдина.
Земля для скатертин, що дрожем повні,
і для порочної зіниці хмари,
для свіжих ран і для думок вологих.
Земля задля усього, що від землі тікає.
Це не літає попіл речей перегорілих,
не мертві язиками під деревом ворушать.
Ні, це оголена земля реве у небі
й за спиною лишає легкі стада китові.
Земля щаслива й рада, пловчиня незворушна —
у хлопчаку, в істотах, що сходять під склепіння.
О земле мого пульсу і папоротей танцю,
що в небі часом креслиш злий профіль Фараона!
Я залишаюся із жінкою, що в ній,
холодній, пломеніє мох невинний;
я залишаюся між бруклінських п'яниць,
що хлопчака беззахисного топчуть;
я залишаюсь між подертих знаків
повільної ведмежої вечері.
Але тоді щаблями вниз місяць повний рине, —
міста зробити тальком і каучуком небесним,
щоб мармурові ноги всю рівняву стоптали
й під кріслами забулась тонка бавовна сміху.
Діано, о Діано, Діано порожниста!
О відгомін опуклий, де шаленіють бджоли!
Моя любов — це вихід, смерть спізнана й тривала,
не збіглої твоєї голизни чиста шкіра!
Я землю, Боже милий, шукаю, й тільки землю,
окраєць круговиду, гул серця і могилу.
Це болю втамування, любов-перегоріння,
звуглілими руками відкрита вежа крові.
Але униз і вгору ходив по сходах місяць,
і просто в вічі сипав безкровну сочевицю,
і срібною мітлою бив хлопців на причалах,
і з вітряних кордонів стирав мою подобу.
ВБИВСТВО
Два голоси вдосвіта на Ріверсайд Драйв
— Як це сталося?
— Рана на щоці. Та й усе!
Пазур уп'явся в стебло.
Голка входить углиб
аж до коренів крику.
І море стає недвижне.
— Як, як це сталось?
— Отак.
— Зачекай! Саме так?
— Так.
Тільки серце спливло.
— Горе, горе мені!
РІЗДВО НА ГУДЗОНІ
Ця сіра губка!
Цей моряк із щойно відтятою головою!
Ця велика ріка!
Цей вітрець темних кордонів!
Це лезо, любове, це лезо!
Було четверо моряків, що боролися проти світу,
проти світу гострених лез, який видно усім очам,
проти світу, який не пройдеш без коней.
Був один, було сто, були тисячі моряків,
що боролися проти світу великих швидкостей,
та не знали, що світ
був єдиний у небі.