ГЕБРЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР
Щасливі лихоманки тікали до корабельних линв,
і гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку з крижаною цнотливістю серцевини латука.
Христові діти спали,
і вода була горлицею,
і деревина була чаплею.
і свинець був колібрі,
і ще живі окови полум'я
були втішені перестрибом сарани.
Христові діти веслували, і гебреї виповнювали мури
із єдиним серцем горлиці,
з яким усі хотіли врятуватись.
Христові доньки співали, і гебрейки дивилися на смерть
із єдиним оком фазана,
що засклилось печаллю від мільйону краєвидів.
Лікарі кладуть на нікель свої ножиці й ґумові рукавички,
коли трупи чують у ногах
страхітну ясність другого похованого місяця.
Маленькі незаймані боління наближаються до шпиталів,
і мертві відходять, щодня залишаючи одіж крові.
Архітектура інею,
ліри та стогони, що вислизають від маленьких листочків
посеред осені, і змочують останні схили,
тьмяніли в чорноті крислатих капелюхів.
Єдина небесна трава, Із якої з жахом тікає роса,
білина мармурових входів, що провадять у загусле повітря,
являли собою безмовність, порушену поснулими слідами черевиків.
Гебрей штовхнув ґратчасту хвіртку;
але він не був гаванню,
і снігові човни збирались
на сходинках його серця:
снігові човни, які вистежують
людину водяну, а та їх топить;
човни всіх цвинтарів, які нерідко
незрячими лишають візітерів.
Христові діти спали,
і гебрей на свої ноші влігся.
Три тисячі гебреїв плакали посеред жаху ґалерей,
бо з великим трудом усі назбирали половинку горлиці,
бо в одного було коліщатко годинника,
а в іншого — черевичок із балакучою гусінню,
ще в іншого — нічний дощ, вантажений ланцюгами,
ще в іншого — кігтик солов'я, який був живий;
бо половинка горлиці стогнала, проливаючи кров,
що не була її кров'ю.
Щасливі лихоманки танцювали по зволожених склепіннях,
І місяць на своєму мармурі повторював
старі Імена та побляклі стрічки.
З'явилися люди, що їдять за тривкими колонами,
і білозубі віслюки, І фахівці з кінцівок та суглобів.
Зелені соняхи тремтіли в голому степу смеркань,
і цілий цвинтар був одним риданням
картонних вуст і висохлих вітрил.
Уже Христові діти засинали,
коли гебрей, напружуючи зір,
у тиші дві руки свої відтяв
І прислухався до найперших стогонів.
VIII
ДВІ ОДИ
ВОЛАННЯ ДО РИМУ
(З вежі Крайслер Білдінг)
Яблука, легко зранені
найтоншими срібними лезами,
хмари, роздерті коралевою рукою,
на зворотньому боці якої мигдаль вогню,
і миш'якові риби, подібні до акул,
і акули, мов краплі сліз, які сліплять юрбу,
і троянди, що ранять,
і голки, що загнані до кровоносних жил,
і ворожі світи, І любов, укрита хробаками, —
на тебе впадуть. Упадуть на великий купол,
помазаний оливою військових повідомлень,
де чоловік мочиться на сяйливу голубку
і випльовує потовчене вугілля,
оточений безліччю дзвоників.
Адже більше немає того, хто ділив би хліб та вино,
немає того, хто пророщував би траву у роті мертвих,
хто напинав би вітрила спочину,
хто плакав би над ранами слонів.
Є лише мільйон ковалів,
які кують кайдани для ще не зроджених дітей.
Є лише мільйон теслярів,
які тешуть труни без хрестів.
Є лише лементуючий натовп,
який розкриває груди, чекаючи куль.
Чоловік, що осквернив голубку, мав би говорити,
мав би волати, голий серед колон,
мав би загнати в себе шприц, аби заразитись проказою,
мав би плакати такими страшними сльозами,
що розчинилися б його персні й діамантові телефони.
Та чоловік у білому вбранні
не відає про таємницю колоса,
не відає про стогін породіллі,
не відає, що Христос ще може дати людям воду,
не відає, що гроші спопеляють чудесний поцілунок,
і віддає кров ягняти бездумному дзьобу фазана.
Вчителі показують дітям
предивне світло, яке йде з гори,
та припливають лише потоки нечистот,
де виють темні лялечки холери.
Вчителі показують побожне великі благовонні куполи;
та немає любові під статуями, як немає любові й під очима з
остаточного кристалу. Любов зостається в тілах, роздертих спрагою, у
найменшій хатині, що змагається з повінню;
любов — у рівчаках, де борються змії голоду,
в осмутнілому морі, що колихає чаїні тіла,
і в найтемнішому гострезному цілункові під подушками.
Але старий з напівпрозорими руками
скаже: любов, любов, любов, —
і його бурхливо вславлятимуть мільйони умирущих;
скаже: любов, любов, любов, —
серед парчі, що тремтить від благоговіння;
скаже: мир, мир, мир, —
серед дрожу ножів та динамітових динь;
скаже: любов, любов, любов, —
і говоритиме, поки посрібляться губи.
А тимчасом, тимчасом, о! тимчасом
негри, які витягають плювальниці й урни,
юнаки, які бліднуть од жаху перед директорами,
жінки, потонулі у мінеральних маслах,
натовпи з молотками, скрипками й хмарами, —
будуть волати, хоч би ляпнулись об мури Їхні мозки,
будуть волати перед куполами,
будуть волати, безумні од вогню,
будуть волати, безумні од снігу,
будуть волати з головою, повною лайна,
будуть волати, як усі ночі разом,
будуть волати таким нестямним голосом,
що по-дівочому міста здригнуться,
і розіб'ють свої нафтові та музичні тюрми,
тому що ми прагнемо нашого хліба насущного,
і вільшаних сережок, і вічної чистої ніжності.
Тому що ми прагнемо, щоб здійснилась воля Землі,
яка свої плоди дарує всім.
ОДА УОЛТОВІ УЇТМЕНУ
На Іст Рівер та на Бронксі
співали юнаки, поскидавши одежу
серед коліс і мастил, молотків і шкіри.
Дев'яносто тисяч гірників добували срібло зі скель,
і діти малювали сходи й перспективи.