535.
І вірю, я тебе знайду між людом,
що у трамваях їде на базар,
біжить жадібно торгувати брудом,
залитим кров'ю від щоденних чвар
і начиняється м'ясивим супом,
і мріє про найвищий Божий дар —
про той налигач, славлений ослами,
що висить у повітці над сінами!
536.
Та де і в кого і в яких дворах
той голубник спасається в столиці
і вабить горлиць, мов далекий шлях,
засипаний пашнею з возовиці;
і де той шибеник, що на тинах
чигає невторопливої птиці,
аби сказав мені, він би не вмер,
чию він горлицю дурну запер?"
537.
"Добридень! Це знайома теж і ваша,
що підношала чамайдан вам так?
Віднині ви для неї вже не паша,
але тяжкий із-під культури брак!"
З рушницею і брязком патранташа,
та з гавканням на шворці двох собак,
гукнув високий чоловік і канув
у червонясту хвіртку препогану...
538.
Це був усім відомий пан Живіт,
професор, і мисливець, і п'яниця,
нюхтій, бабій і модний кольорит
і з Катеринівської, кажуть, птиця.
Свирид залаявся, що пішохід,
як світ, і під падлюками держиться,
й поглянув за Дніпро, де вже гримів
далекий чорний грім з-за Броварів.
539.
І взяв, брилем махнувши, з добрим духом
подався уз Боричівський узвіз
геть попід муром, де шуміло глухо
вершинами каштанів, відки ліс
Чернігівський виднів, і чорним рухом
під хмарами, мов хмара друга, ріс,
а блискавки в громах над ним шаліли,
зривалися й по обрію летіли...
ПРОЯСЕНЬ:
На злотім березі Дністра жила родина бідного рибалки. Він
мав одну семилітню донечку, Стеху. Дівчинка з прибережного
каменю зробила собі ляльку і завжди нею бавилася і розмовляла
голосно, А то якось Стешка, прокинувшися вночі, побачила, що
тато серед хати деруть козу, а мама під нею тримають ночви,
куди стікала з кози кров. І мама гукнули дуже стишено: "Цить
і не писни... Мовчи в хаті, мовчи і надворі" ... І тато теж,
простягши вперед ніж у козиній крові, гукнув дуже стишено:
"Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, як козу"... Дівчинка
злякалася. І після цього кожний день всі їли м'ясо, а не рибу,
ходили і розмовляли тихо в хаті і в дворі. І Стешка прибереж-
ний камінь роздягла і, прив'язавши до нього мотузку, тягала
його і все шептала: "Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру,
як козу" ... і втирала слізки рукавом. Аж прийшла жінка і чоло-
вік до їх двору шукати козу. Батько Стешчин був на Дністрі у
човні, а мати на березі прала сорочки. І спитали Стешку жінка
й чоловік: "Чи тато не різав козу?" А Сіешка після довгої мов-
чанки як затужить та як заголосить: "Цить і не писни, а то я
тебе теж обдеру, як козу" ... А потім почала хлипати і приказу-
вати: "Я' не можу мовчати... Я не можу мовчати, краще мене
обдеріть, як козу, бо я не можу мовчати" ... І люди спиталися:
"То ти їла козу?".. І Стешка, голосячи, вимовила: "їла"...
Через те, що Стешку змусили мовчати трошки, то її можна
змусити мовчати і дуже довго. І через те, що кожна сучасна агре-
сивна держава збудована на козиній правді, то можна і всю націю
обернути у таку потвору, якій буде потрібен рот тільки їсти й
пити, плювати і блювати. А словом виявлятимуть думку високі
комісари, губернатори і всякі аристократори. А маленькі Стешки
з їх приятелями, якщо не трапиться тих людей, що шукають за-
гиблих кіз, тягатимуть каміння і, не знаючи, як його використати,
шептатимуть: "Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, лк
козу"
НЕВНИКОМІСТЬ
540.
Лежали боком два стільці і стіл,
і без четвертої ноги канапа,
на ній чорнильна пляшка, і постіл,
і заяча у чорних плямах лапа,
а по підлозі книжна заметіль
та ще й атрамент із канапи капав;
і мисник, в ліжко похилившись ниць,
ронив поволі книги із полиць.
541.
А в драні вікна і побиті рями
бурхала буря із далеких сіл,
аж книги розкидалися листками,
неначе збиті з неба свистом стріл
смутні й крилаті журавлі з хмарками
на цей лукавий і підтравний діл,
понад яким свої носили сили
і рух живущої води містили.
542.
І журавлям і книгам вірний друг
спинився в несподіваній пороші,
із клаптика вичитуючи вслух:
"Не вартий ти столичної калоші,
і даємо тобі ми з зайця смух,
і стоптаний постіл, але хароший.
Бери сіреньку ніжку за весло
і в постолі пливи собі в село" . . .
543.
І підписалося внизу рукою:
"Ми нездоланний пролетарський меч,
що хилитається над головою
нігде не народженних колотнеч" ...
А Данте й Байрон з тугою німою
із стін казали ніби: запереч
сліди ще нечуванної наруги
на всі віки і всі народні рухи...
544.
І випав з рук Свиридових декрет
про виселення у краї веселі,
і гойдами осівся на портрет
у томику поезій Персі Шеллі...
І хлопець зблід, і за якийсь момент
маленька книжечка уже в кишені,
а сам, піднявши руки у простір,
затріпотав, нзмов тяжкий докір:
545.
"Гей, сонце, не топи корону в морі
і скаргу серця людського прийми,
як і трава росинку п'є надворі,
що з хмари часом витрусять громи,
бо всі світи далеко на просторі,
спливаючи у вічність без керми,
твого тепла не потребують певно,
а ми, маленькі, за ним тужим ревно.
546.
Тому ж, що ти корону, а не мідь
викачуєш щоранку з-за діброви
і розправляєш золотую сіть
на цілоденні піднебесні влови,
і в мене серце, я молю, поміть,
хоч би і так, як скло біля полови,
що блискотить крайком ясним до хат,
мов блискавка, захована в кагат..."
547.
Нігде ще роси так не пломеніли
на перших квітах в лузі навесні,
і не напружувався корінь білий,
від них у річці на прозорім дні, —
як душу всю його і зір посіли
рясні і невгамовані вогні
аж іскри над чолом перелітали
і осявали гори і провали.