320.
О, нет, о, нєт... Я бил би ідіот!
У нас там єсть адін, таваріщ Мисик,
так он то на акнє тєбя распньот,
і жестью кровельной с баронской мизи
с размаху разорвьйот тєбє живот
і пустіт две туда бальшиє криси,
і вновь зашьйот прокіслий мокрий смрад,
чтоб сделать на земле достойний ад!"
321.
І похолонуло в Степана в жилах
враз від чекістового язика,
і серце в грудях стало, мов крижина,
і чуб заворушився на висках,
і в очі глянула на збитих шинах
без жадного отоса й мотузка
грабарка обшеська, якою мертвих
ховати возять без попа та церкви.
322.
І горе, горе, розпач твій пристиг
у непотрібній легковажній сварці,
гляди, щоб не прийшлося відвезти
і сина молодого на грабарці,
та й скупчити густіше ще хрести
на цвинтарі, у Чабановій балці...
І кинув батько все своє життя,
аби спасти немудрее дитя.
Степан
323.
, ,ТЗлНс гірший ти від всякого бандита
і певно до ноги спакуєш нас?
І в Сталіна твого душа несита
нехай проклята буде тьмущий раз,
бо, вилізши із спільного корита
московського соціялізму, сказ
на правду схожий, скаже це й воловник,
мов роги в сатани на молитовник!
324.
І силою моїх останніх сил,
приречених для смертних мук і спраги,
та ще й гарячкою з мужицьких жил,
і стогоном і муки, і зневаги
кричу, що ви наш чобіт на копил
ледачого казанського бродяги
тому прете, що вам добро і зло
такі ясні, мов баранові скло!"
Калькутін
325.
"С табой то я уж вєнітєрєвєні
нє буду разводіть сєбє во врєд" ...
І, висмикнувши револьвер з кишені,
махнув ним розлютовано вперед.
І після випалу в чекіста з жмені
крутився дим у хилитливий лет,
та серед тиші люди гнали подих,
ще не збагнувши зробленої шкоди.
326.
І хоч могутніший знадвору гук
у вікна бив соломою та снігом,
і, ніби вглядівши даремність мук,
у вивід вив гієнним довгим сміхом,
і там хоч на стіжку на стрельний звук
підвівся й Вовк, неначе перед бігом —
у хаті моторошна тишина
біліла біля кожного вікна.
327.
Нарешті поточився зо два кроки
стражданням зосереджений Степан,
і, хилитнувшися, постояв, доки
не підхопив його Свирид за стан.
З обох куточків уст криваві стоки
текли так само, як і все, у тан.
І батька положив Свирид поволі
біля ослона на солому долі.
328.
,,Ох, Боже ж мій, і страшно й млосно знов" ...
Кость застогнав: "Покиньмо цю квартиру"...
І Васька крикнула, з-під мокрих дров,
велику витягаючи сокиру:
"Хапай ген тикву та прокляту кров,
що раптом з нашого сказився жиру,
по черепі паскудному гати,
і геть забризкай мозком їм роти" ...
329.
І Кость за шийку тикву згріб, мов півня,
й несамовито вискочив на стіл,
і бахнув так Калькутіна у тім'я,
що він гучніше витягся, як віл,
не вкобенивши навіть Боже ім'я...
Але відгув під ним тривогу діл,
де глечики стояли чорні й рижі,
і став ще непорушніший від тиші.
330.
В одчаяної Васьки у віччю
і стало червоно, і стало жовто,
і чорний час, це кожний серцем чув,
відмірився в гарячім роті ковтом
і правдою засвічену свічу
в душі поставив, ніби десь під бовтом,
аж парувало парою з плечей,
спливаючи туманом до очей.
331.
І на момент стихійною бідою
підкинутий угору від землі
Кость, шийку з тикви тиснучи рукою,
понуро вирізбився на столі:
і слина висіла під бородою,
і з рота щирилися зуби злі,
і хуґа била в вікна околотом,
немов цікавлячися ідіотом.
ПРОЯСЕНЬ:
І спитав сусіда на перший день Великодня своєї маленької
хрищениці: "А чого то в тебе перев'язана ручка?" — "Еге, чого?
Мама мені сказали: Христос Воскрес, і поцілували тільки в руч-
ку". .. "То що ж, вона в тебе болить?'' — "Ні, я перев'язала по-
ціловане місце, щоб довше був у мене на руці мамин Христос
Воскрес" .. . Боже мій, чи єсть вся наша Батьківщина — нень-
чині поцілунки, тільки не перев'язані на нашому єстві, бо якби
були перев'язані, то були б видні, і тому, мабуть, би ніколи не
було національних воєн між людьми!
ЖАХ
332.
І кожний був такий, як без доріг
перед Орданською кутею вітер,
який з найвищої могили сніг
змітає краще від новеньких мітел,
аби і спинку кравчикову, й ріг,
і лапки, схожі до китайських літер,
і лист кленовий із десятком плям
ясніше прояснити, як від лямп.
333.
І сталося... Кость плигнув серед хати,
а потім знов через чекістів труп:
хотів життя своє надвір спасати
серед навіяних снігами куп,
та стрельнули від печі всі салдати,
і Кость упав, як збитий громом дуб,
і в двері гримнувся чолом при зрізі,
й вони упали й звисли на завісі.
334.
І криком розпачу і смертних мук
гукнула Васька дика наостанку,
і кинула сокиру з гнівних рук,
але чекіст відскочив, і в лежанку
вона ввігналася, і глухо гук
пішов з кагла в надвірну лихоманку,
і повискакувала цегла з брил,
і закуріла сажа й теплий пил.
335.
А потім кинулася вже без крику,
й чекіста обхопила, ніби вісь,
і притягла руду до себе пику,
і зуби вгородила в мокрий ніс. . .
І кров'ю залило цю пару дику
від бороди аж до безладних кіс —
і він, ревнувши вже нелюдським гласом,
її здавив і повалився разом.
336.
Свирид мерщій підскочив тітчин вік
оборонити, що вже смертю сапав,
і страшно правою ногою в бік
ударив, аж перевернув кацапа ...
Але, побачивши, що в їх обох із щік
кров точиться на револьвер і капа,
з тривожним почуттям великих змін
нагнувся зброю ухопити він.
337.
Та тьма йому важка, неначе ляда,
свідомість притлумила в голові:
йому здалося вже, що сволок пада
і вдавлює живого в неживі
і що чекіст, під лавою не гада
вхопивши, а мотузку у крові,
якою може вносили з повітки
куті гніздо і висушені квітки