283.
І ось дивітеся, я тяжко плачу
аж сльози капають у мене з вус,
що сина з вами за столом не бачу,
але до Господа свого молюсь:
пошли йому догадку та удачу
минути нас під гук такий та струс,
бо як мене не жаль їм та каліки,
то він тут з нами пропаде навіки!"
284.
І враз ... Тому, що за вікном коти
припали до соломи і замовкли,
можливо без потреби і мети
так само, як і висихали й мокли
за селами з непам'яті скирти,
так само, як з лісами зорі жовкли,
на сховані похожі в остюках
холодні очі злого пацюка, —
285.
і враз Степан затих... І з риби кості
мертвіше блиснули на рушниці,
а потім він і непорушні гості
поглянули туди, де манівці
біліли від стіжка... І чуб на Кості,
мов з куширем замерзле дно в ріці
з'їжачився, приреченням підпертий,
таємною потребою умерти.
286.
І вже надворі вітер з-за гори
гнав сніг у височенних осокорах
і Матусівські завівав яри,
не тільки слід залишений на горах
селянської з санками дітвори,
що там спускалася до ночі вчора,
і крик, і плач, і голоси пісень
пустивши глибоко в минулий день.
287.
І крізь зловісні завивання в вивід,
і безнастанне стукання в шибки,
і в стрісі рвання й фуркання бурхливі,
і скрипи яворів об шалівки
почув Степан чогось, немов лякливі
звідтіль, де гребля в кризі й лотоки,
і людські тихі голоси неначе
і скавучання й гавкання собаче.
288.
І, звівши в кріса чорні два курки,
він проказав з несамовитим тиском:
"Ви чуєте, із лугу не вовки
вночі підходять до кошари близько,
але ідуть чекісти по кістки
для свічок лойових собі на грисько...
І я благаю з горя, не з гілля,
негайно всі тікайте відціля...
289.
А хто не схоче кинути оселю,
не бачачи дверей від жаху й сліз,
того немилосердно я застрелю,
і вибухом страшним нагрітий кріс
зверну в вікно чекістові в шинелю,
ще холоднішу за сибірський ліс...
А найостанніший набій по герці
я зупиню аж у своєму серці".
290.
"Чи глузд у тебе, брате мій, не зник
від справді нечуванної розпуки,
що повернувся в тебе твій язик
такі промовити нелюдські звуки?"
сказала Васька, стримуючи крик
і від тремтіння невеличкі руки:
"Та вже, коли гордує твій відчай
вмирати разом з нами, то вбивай!
291.
І я не хочу, і мій Косгь не хоче
паскудити з дияволами світ,
і господиня вмре твоя охоче
за Богом даний людям заповіт...
Один лише на це Різдво уроче
в господу трапився нерідний рід,
який нехай іде в свою хатину
чекати супокійного загину!"
Дід-Кіт
292.
"Від вас усіх я тут найстарший є
і не тобі уже мене навчати,
де краще смерть людині настає,
коли вона наважиться вмирати:
І чи Степан мене із кріса вб'є,
чи розлютовані з Чеки салдати,
але його, хоч він мені й не син,
самого не покину на загин!"
293.
І, мабуть, думаючи, що не простять
йому зухвалих і гарячих слів,
він на спітнілого поглянув Костя
суворим поглядом з-під сивих брів;
і той, немов дитина в високостях
враз опинившися, зніяковів
і Васьці прошептав у ліве вухо:
"Мені так млосно, аж у роті сухо" ...
294.. Та Васьці не до Костевих річей
було у цей тяжкий момент напруги,
бо Чичка, кріс узявши на плече,
дивився поглядом глухої туги
в вікно, де ніби кованим мечем,
в чекіста вихопленим серед хуґи
над цямринами, тільки не з жалем,
гойдав з ревінням вітер журавлем.
295.
І жадному не стало в пильнім оці
як хрест з божниці небесам в докір
взяла хазяйка, випавши із моці,
і вийшла тихо, мовчазна надвір;
була розхрістана, хитка у кроці
і боса, ніби найтемніший звір,
і, падаючи від страшного горя,
пішла в гудіння сніжаного моря.
ПРОЯСЕНЬ:
Коли виходить Друг від Людини, то переступає поріг і за-
чиняє за собою двері. І не встигнуть ще добре прохолонути слі-
ди його ходи, як приходить Смерть і стукає в двері:
"Відчиніть, відсіля вийшов Друг, і Людина мусить лишитися
в порожнечі, яка є те місце, де Смерть пробуває вовіки".
І відповідають із-за дверей голоси:
"Друг лишив нас, слова, зігріті кров'ю свого єства, і ми
зігріли Людині душу, і вона відпочиває коло столу з очима, нали-
тими сльозами" ... Горе нам, коли наш Друг не лишає нам нічого
від тепла свойого єства... Горе Ним, бо Смерті не доведеться
тоді стукати у двері, які стоятимуть напевно навстяж перед страш-
ним нашим Гостем!
БАТЬКО
296.
І в хаті мертва тиша й супокій
держали стелю над людьми посполу,
і жадний птах з горища в дзвін надій
ані з повітки не пробив на сполох;
і тільки в груди змучені й худі
серця ритмічно стукали з-за столу,
та чувся подих і гарячий піт,
що їдко пах з розпарених чобіт.
297.
І всі кутки і речі всі в господі
раптово повиднішали від лиць —
свитки і пояси, і в них насподі
шапки і хустка, і кожух з ягниць
на піл накупу складені та й годі,
не так як роблять гості із столиць,
привізши сон із станцій по утомі,
на павутинку схожий в теплім домі.
298.
Якась яснінь упала і в куток
на рогачі з тонкою кочергою,
і на старий, аж чорний казанок,
налитий повно свіжою водою, —
бо біль стіни, мов хмарами ставок,
крізь їх двигтіла мертво далиною,
звідкіль всі прірви сунули в снігах
в єдиний на ввесь світ порожній жах.
299.
А бідна хата вся безперестанку
давала скрипи геть з усіх кінців,
і рвалися сніпки, притрушені ще зранку,
на настовбурченім старім хлівці
і, злинувши над вивід, наостанку
летіли на сичущі манівці,
солому гублячи над коритами,
і брязкаючи нею в вікна й рями.