187.
тоді б я перед ним упала ниць,
і плакати й тужити в довгу осінь,
аж доки оком перелетних птиць
не вглядів би у мене ноги босі. . .
Але чого в яру, на дні криниць
вода не мерзне навіть на морозі ? ...
І чи Господь мене простить за все,
чи снігом глибочезним занесе?...
188.
Ні, ні... мовчіть, бо буде дуже журно.
А щоб Свирид не думав у яру,
що так собі, легесенько і дурно
від випадкового харциза мру,
то я йому листом про все культурно
із серця слів багато наберу...
Подайте ж, мамо, швидше без вагання
геть все, що треба до листописання:
189.
паперу аркуш і старий Кобзар,
і з прискринку мого коверту в квітках,
і з мухою маленький каламар,
що ще тоді його заткнули тітка,
коли ліпили чарівний ліхтар
у птицях, зайчиках і в сухозлітках,
аби в Страшний Четвер було вночі
найкраще полум'я святе свічі...
190.
А ви, мій діду, станьте над опустом,
та шпоришу мені нарвіте там" ...
А я й кажу: "Його і в нас є густо
під парканом аж до торішніх ям,
і свічку ставте перед Злотовустом,
бо відти принесу з ряднину вам" ...
А Вустя й каже, що їй треба з мосту
отого зілля тільки пучку просту.
191.
"Нехай мсе буде у господі цій
і воля Божа і моєї крихти,
ще поки ви на мене і курці
не тюкаєте з берегів старих тих:
бо хто ж то все таки наприкінці
звалив її, аби на смерть постригти?"
тужила аґрономша у рукав,
і я пішов і шпоришу ввірвав.
192.
Вона ж лише і дві, і дві стеблині
взяла з принесеного шпоришу,
і першу половину в лист на скрині,
а другу вкинула в якусь діжу.
І з зіллям лист на правій литці й нині
в немазаній халяві ще ношу,
аби тобі віддати прочитати
смутні слова недужого дівчати.
193.
І вже не знати, як з халяви лист
потрапив раптом в руки небораки,
бо знявся вихор і простягся свист
від греблі аж до Тугая в байраки.
Свирид схопився, і хоч і пурист,
але покинув діда без подяки.
І за хвилину, може точ-не-вточ
аж за ставком читати сів під корч.
Лист
194.
"Пишу і слів, і крови я замісом,
бо вже до віку не побачу вас...
Діянські зорі висіли над лісом,
коли минала Костів перелаз ...
Аж бачу, світиться в руці залізо,
і руку він підняв на мене враз...
І я тепер лежу, радію й плачу,
що може Господа в раю побачу...
195.
І в його попрохаю щастя вам
за те, що витягли мене із ставу,
а душу, то нехай мою чортам
віддасть опришкувату і лукаву,
і я терпітиму довіку там
без стогону і муку, і неславу,
якщо ви шпоришу паристий лік
на пам'ятку подержите хоч рік".
196.
Про що кричали у вершині крижні
коли останній прочитав рядок,
і батькові слова згадав колишні,
де за порівняння було "пеньок",
коли і лист, і шпоришеві стрижні
в дупло він клав до жаб та ящірок,
й, поцілувавши тьму в дуплі ротату,
пропав у яр з риданням: "Тату, тату?"
197.
Поглибшав став, і від тополь і верб
вечірні береги темніші стали,
і місяць, золотий без ручки серп,
поволі плив на водяні квартали
аж очерет від здивування стерп,
піднявши китиці під обрій талий,
що рухався у яр з нічних дрімот,
не хилитаючи кущів ні вод.
198.
Про що кричали у вершині крижні
і мріючи заглиблювався став,
як дід на хуторі ще й біля вишні
полою тер і вочі і вуста,
і сяли місячні дві іскри пишні
на грудях в нього з мідного хреста?
Про що кричали крижні невеселі
під жовтим місяцем нічній пустелі?
199.
Чорніли криниці і журавель
на тихих зоряних журився мітлах,
і вже ніде із хуторських осель
не блискотіло в сонних вікнах світла,
але замріянням нічних гребель
лілея перша серед ставу квітла
та крик жіночий: "Сину", десь лунав
і "Гину" яр відповідав на став.
200.
І це було за смерть саму сумніше,
що гонить листя в жовтні по землі
в осіннє царство холодами свіже,
де бовваніють з криги кришталі,
аби на деревах, як і раніше
не тріпотало в вітряній полі,
і не дивилося уже ніколи
з високих стовбурів у щедре поле.
ПРОЯСЕНЬ
Наше минуле похоже на казкове лошатко, що ніколи не росте.
Але чим старіші ми робимося, тим воно стає меншим, кращим
і світосяйнішим. І, нарешті, стає похожим на картинку. І на цьому
лошаткові напевно вже не схоче проїхатися навіть і циганча.
Що ж тоді робити нам з істиною: без минулого немає при-
йдешнього?
ГОРЕ
201.
І їхали селяни на базар
тижневий матусівський у вівторок,
і проїздили Нещадимів яр
і квітками зарослий недоорок:
аж відти цуценя до поля й хмар
завило у порожній Божий морок...
І селянин спинив і коні й віз,
і відти вучня й цуценя приніс.
202.
І зараз же мерщій обох додому
помчав, аж грюки покотив лісам ...
і сина у лікарню, всім відому,
відвіз до Рохмистрівки Чичка сам,
а цуценя, залізши на солому
та згризши хліб черствіший, як коса,
разів до ранку вило може з сорок,
неначе при дорозі у вівторок.
203.
І, мабуть, місяців із півтора
наш парубок пролежав у лікарні,
палаючи з гарячки, мов кора
соснова у Білазірській ганчарні.
Але коли з цілющого одра
на килими став уставати гарні
і поглядати із вікна у сад
на півники і дикий виноград, —
204.
стійчик приніс без грюкоту та сварки
шкільну вимогу з купою газет,
аби він заплатив лише за марки
при оповістці в університет,
і повне право теж і до цигарки,
і на чоло насунути кашкет
такий, як у студентиків велося
з розвихреним для красоти волоссям.
205.
І стало жаль йому ворон, сорок
на журавлі, високім та скрипучім,
і верб з корінням чорним у ставок,
і зарудинської з кістками кручі,
і рясту, схиленого під пеньок. . .
і батька й матір у тяжкім наруччі
одруження... мов крику з-під коліс
забризканого кров'ю й крапом сліз.