Подробиці життя Микити Воронцова

Страница 2 из 11

Братья (Аркадий и Борис) Стругацкие

— Поки не треба. Давай краще чаєм перекладемо.

Варахасій відклав гітару й поставив на плиту чайник. У Олексія ж Т. стояли в очах сльози, він хрипко прокашлявся й вимовив здавленим голосом:

— Як це вірно… "А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати…" І як це сумно, по суті…

І відчулося нещадно, що їм уже котить за п'ятдесят і не повернути більше молодої впевненості, ніби все краще попереду, і шляхи їхні давно вже визначилися до самого кінця, і змінити шляхи ці може не їхня вільна воля, а хіба що світова катастрофа, а тоді вже кінець усім мислимим шляхам. Сумно, звісно. Але з іншого боку — був час брати, настав час віддавати…

— Не журись, — ласкаво сказав Варахасій. — Давай я краще тобі твою улюблену заспіваю.

І заспівав він улюблену і ще одну улюблену, і "Коні вередливі" заспівав і "Підводний човен", і заспівав "По смоленській дорозі" і "Ваше благородіє, пані Розлуку".

Потім вони надувалися якнайміцнішим чаєм (обоє визнавали лише якнайміцніший), і Олексій Т. розповів про свої останні пригоди у вітчизняній літературі. Це було його солодко-хворе місце, його радість і страждання, його бойовий коник, і він азартно кричав:

— Якого біса? Всякий чиновник-недолітератор мені вказуватиме, про що треба писати, а про що не треба! Я сам знаю в сто разів більше за нього, а відчуваю, може, в мільйон… Ну, думаю, почекай, сучий ти сину! І написав у ЦК, у Відділ культури…

Варахасій слухав, підливаючи в чашки. Йому було цікаво й трохи смішно. Коли Олексій замовк, переводячи дух, він похитав головою й промовив, як завжди:

— Еге ж, брате, кипуче в тебе життя, нічого не скажеш.

На що Олексій Т., як завжди, пробурчав:

— Я би вважав за краще, щоб воно було не таким кипучим.

Приятелі помовчали. Було вже далеко за північ, у будинку навпроти не світилося жодне вікно. Злива вгамувалася, і небо неначе очистилося. Олексій Т. раптом промовив зі спазмою в горлі:

— "А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати".

Варахасій мигцем поглянув на нього, а він зітхнув переривчасто й промокнув очі рукавом халата. Тоді Варахасій сказав:

— Слухай, літераторе, ти ще спати не хочеш?

Олексій Т. слабо махнув рукою:

— Яке там — спати…

— Ти тверезий?

Олексій Т. прислухався до себе — випнув губи й злегка звів очі до перенісся.

— Здається, тверезий, — вимовив він нарешті. — Але це ми зараз поправимо…

Він потягнувся було до горілки, але Варахасій його зупинив.

— Почекай, — сказав Варахасій Щ., слідчий міської прокуратури. — Це ще встигнемо. Спершу я хочу дещо тобі показати.

Він вийшов, ступаючи нечутно босими ногами, з кухні й через хвилину повернувся з червоною конторською текою. Такі теки були знайомі письменникові Олексію Т. — фабрика "Восход", ОСТ 81-53-72, арт. 3707р, ціна 60 коп., білі тасьомки. Олексій Т. стривожено промовив:

— Ти що — теж письменством захопився? Так це я краще вдома, на свіжу голову…

— Ні-і, — відгукнувся Варахасій, розв'язуючи білі тасьомки. — Тут інше, цікавіше… Ось, поглянь.

Він витягнув із теки й протягнув приятелеві загальний зошит у чорній цератяній обкладинці дуже неохайного вигляду. Олексій Т. прийняв зошит двома пальцями.

— Це що? — довідався він.

— Ти подивися, подивися, — сказав Варахасій.

Чорна церата обкладинки була покрита плямами дуже бридкого на вигляд білуватого нальоту, втім, абсолютно сухого. Олексій Т. підніс зошит до носа й обережно понюхав. Як він і чекав, зошит тхнув. Точніше, припахав. Чортзна-чим, пріллю якоюсь.

— Та ти не відвертай пику-то, — вже з деяким роздратуванням сказав Варахасій. — Літератор. Розкривай і читай з першої сторінки.

Олексій Т. зітхнув і розкрив зошит на першій сторінці. Посередині її красувався напис друкованими літерами огидного сизого кольору: ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА. Зошит був у клітинку, і букви були старанно й не дуже вміло виведені заввишки в три клітини кожна.

Олексій Т. перегорнув сторінку. Справді, щоденник. "2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути…". Чорнила бляклі. Можливо, вицвілі. Почерк акуратний, але несталий, як у підлітка. Писано тонким сталевим пером. Олексій Т. сказав невдоволено:

— Слухай, це, безумовно, цікаво — щоденник хлопченяти тридцять сьомого року, але не в дві ж години ночі!

— Ти читай, читай, — напруженим якимсь голосом вимовив Варахасій. — Там всього лише сім сторіночок…

І Олексій Т. став читати з видом поблажливої покірності, подуваючи через губу, проте на третій вже сторінці, на середині приблизно її, дути перестав, задер праву брову й поглянув на Варахасія.

— Читай же! — нетерпляче прикрикнув Варахасій.

На сьомій сторінці записи, точно, скінчилися. Олексій Т. погортав далі. Далі сторінки йшли чисті.

— Ну? — запитав Варахасій.

— Не бачу сенсу, — признався Олексій Т. — Це що — записки божевільного?

— Ні, — сказав Варахасій, усміхаючись. — Микита Воронцов не був божевільним.

— Ага, — сказав Олексій Т. — Тоді я, мабуть, прочитаю ще разок.

І він став читати вдруге.

ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА

Запис, імовірно, пером "рондо", поверненим злегка вліво, почерк акуратний, але несталий, підлітковий, чорнило поруділо:

"2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути. З ранку Серафима й Федя узяли Свєтку й поїхали кудись до Федіних родичів. Я викликав свого найкращого друга Мікаела Хачатряна, і ми грали спочатку в "Бій батальйонів". Потім пішли гуляти, грали в сніжки. Мікаел необережно потрапив мені в лице і ледь не розбив мені окуляри. Гуляли до обіду, потім пішли до Мікаела й пообідали. Після обіду закрилися у нього в кімнаті й сперечалися про дівчат. Мікаел сказав, що залишиться завжди вірний Сильві Стремберґ, а я признався йому, що закохався тепер у Катю Михановську. Мікаел сказав, що мало чого, Катя йому теж подобається, бо вона білява й гарна, але він усе одно кохатиме Сильву, що б з нею не сталося, а інакше виходить зрада. Ми посварилися, і я пішов додому. Зараз я сам удома й почав вести щоденник. Надалі обов'язково треба вести щоденник.

3 січня 1937 року. Учора наші повернулися пізно, Федя був сильно напідпитку, Серафима лаялася, а Свєтка пхикала і спала на ходу. Зранку Серафима з Федею пішли на роботу, а я до десяти годин валявся в ліжку й читав "Дах світу". Здорово написано. Я б і далі читав, але прокинулася Свєтка й заканючила, що хоче їсти. Ми встали, поснідали, і вона пішла до подружок. Я ще почитав трохи, але потім мені стало нудно, і раптом прийшов Мікаел. Він сказав, що вчора погарячкував. Коротше, ми помирилися. Чесно признатися, я дуже люблю Мікаела. Він мій найкращий друг. Ми пішли гуляти й домовилися, що запишемося в секцію боксу, але нікому про це не скажемо, а одного прекрасного дня зустрінемо Мурзу з його фашистами, і нехай над ними змилостивиться бог! Після обіду розтопив піч і розповідав Свєтці страшні історії. Світло я навмисно не вмикав. Дуже смішно, як вона боїться, а все одно просить, щоб далі розповідав.