Налякана, приголомшена струсом від пострілу, тварина лежала в своєму кутку, доки голод змусив її загавкати.
Це була Діана. Ще трохи збентежена, вона несміливо вилізла із своєї схованки, звідки її кликали. Мішель Ардан зустрів її найніжнішими словами, і Діана, заспокоювана ним, з жалібним виттям повільно посувалася вперед.
— Діана тут, — сказав Барбікен, — але де Сателіт?
— Сателіт? — повторив Мішель Ардан. — Він, мабуть, недалеко. Він так само кудись заховався. Сателіт, сюди!
Але той не з'являвся. Діана не переставала жалібно вити. Виявивши, що вона зовсім не поранена, почастували її дуже смачним паштетом, і вона відразу перестала вити.
Сателіта довго не вдавалося знайти. Нарешті, його відшукали у верхній частині снаряда, куди його відкинуло силою відбою.
— Таке лихо! — сказав Мішель Ардан. — От тобі і сподівана акліматизація!
Бідного пса обережно зсадили вниз. Він ударився головою об склепіння снаряда, і навряд чи можна було сподіватися, що він вичуняє після такого удару. Проте його поклали на подушку. Він жалібно зітхнув.
— Ми тебе доглянемо, — сказав Мішель. — На нас лежить відповідальність за твоє життя. Мені б краще втратити власну руку, ніж лапу бідного мого Сателіта!
Кажучи це, він дав води пораненій тварині, яка стала жадібно пити.
Після того допитливі мандрівники знов почали спостерігати Землю і Місяць. Землю вони бачили тепер у вигляді попелястого диска з ще вужчим серпом, ніж напередодні; але він ще здавався величезним порівняно до Місяця, який перетворювався на дедалі більше і повніше коло.
— Шкода, що ми не могли вилетіти в час повної фази Землі, тобто тоді, коли земна куля була б якраз напроти Сонця, — сказав Мішель Ардан.
— Чому? — спитав Ніколл.
— Бо ми побачили б тоді наші моря і континенти в зовсім новому вигляді. Моря виблискували б, відзеркалюючи сонячне проміння, але континенти були б темні, як іноді малюють їх на деяких географічних картах. Хотілося б побачити саме ті смуги Землі, на які ще ніколи не падав людський погляд.
— Певна річ! — сказав Барбікен. — Але якби Земля перебувала в повній фазі, то Місяць у той час був би в періоді новомісяччя, інакше кажучи, його не можна було б бачити в сонячному промінні. Для нас корисніше бачити ту ціль, до якої ми летимо, аніж місце нашого вильоту.
— Ваша правда, Барбікен, — зауважив Ніколл. — І, крім того, коли ми потрапимо на Місяць, то матимемо час протягом його довгих ночей дивитися на Землю, де живуть наші ближні.
— Наші ближні! — скрикнув Мішель Ардан. — Тепер вони нам не ближчі, ніж селеніти. Ми тепер живемо в особливому світі, заселеному тільки нами самими, — у снаряді. Тепер я ближній Барбікена, Барбікен — ближній Ніколла. Над нами, поза нами людство закінчується, і ми — єдине населення цього простору до того моменту, коли станемо селенітами.
— Приблизно через 88 годин, — сказав капітан.
— Хіба? — спитав Мішель Ардан.
— Так, тепер пів на дев'яту, — відповів Ніколл.
— Тоді я не можу знайти хоч видимість причини, через яку ми не могли б зараз поснідати!
Справді, шлунки жителів цієї нової планети досить настирливо вимагали собі необхідної підживи.
Мішель Ардан сам обрав себе на куховара та розпорядника провіантом, і його товариші охоче віддали йому цей почесний обов'язок.
Газ дав потрібне тепло, а в ящику з провізією знайшлося все для доброго сніданку.
Почався він з чудового бульйону у великих чашках, приготованого з м'ясних таблеток. Далі йшов біфштекс, такий соковитий і смачний, неначе він щойно вийшов з паризької кухні. Мішель Ардан, людина багатої уяви, запевняв навіть, що це "кривавий" біфштекс. Далі йшли консервовані овочі, але, за висловом того самого Мішеля Ардана, "свіжіші від свіжих". Нарешті, чудовий чай з сандвічами "по-американському". Після цього Ардан дістав ще пляшку найдобірнішого бургундського вина, і на цьому закінчився їх бенкет[70].
Тимчасом снаряд, посуваючись уперед, вийшов з конуса тіні від земної кулі, і проміння блискучого денного світла крізь нижній ілюмінатор осяяло нутро снаряда.
— Сонце! — вигукнув Мішель Ардан.
— Авжеж, сонце, — відповів Барбікен. — Я його ждав.
— Дивіться! Конус тіні, яку кидає від себе в простір Земля, відійшов убік від Місяця.
— Навіть на досить значну віддаль, якщо не зважати на атмосферну рефракцію[71], — сказав Барбікен. — Адже, коли Місяць закритий цією тінню, це означає, що центри трьох тіл — Сонця, Землі й Місяця — стоять на одній прямій лінії. Тоді й буває затемнення. Якби ми почали нашу подорож під час затемнення Місяця, ми б увесь час подорожували в темряві. Це було б дуже сумно.
— Чому?
— А тому, що, хоч ми і летимо в порожняві, проте, наш снаряд оточений сонячним промінням і через це матиме світло і тепло. Отже, це дає нам економію, дуже важливу з усіх поглядів.
Справді, блиск і тепло від сонячного проміння не зменшувались впливом атмосфери. Снаряд так добре освітлювався і підігрівався, наче раптом настало найтепліше літо. Місяць над головою і Сонце знизу давали снарядові подвійне світло.
— Добре тут! — вимовив Ніколл.
— Не може бути краще! — скрикнув Мішель Ардан. — Якби мені жменю землі, то я за 24 години виростив би для вас солодкий горошок і виготовив би з нього смачний соус. Проте, боюся, щоб алюмінійові стінки нашого снаряда не розтопилися.
— Заспокойся, мій добрий друже, — сказав Барбікен. — Коли снаряд летів крізь шари атмосфери, він витримав температуру, вищу за теперішню. Я зовсім не здивувався б, коли б жителям Флоріди він здався палаючим болідом.
— Дж. Т. Мастон, певно, гадає, що ми посмажилися.
— Я й сам дивуюся, як цього з нами не сталося, — сказав Барбікен. — Цієї небезпеки ми, власне, не передбачали.
— Навпаки, я дуже побоювався цього, — відповів спокійно Ніколл.
— І ти ні слова не сказав про це, величний капітане! — вигукнув Мішель Ардан, стискаючи руку своєму компаньйонові.
Тимчасом Барбікен почав так грунтовно влаштовуватися в снаряді, наче не сподівався ніколи з нього вийти. Як відомо, вагон-снаряд мав у своїй основі поверхню 6,6 квадратних метрів, заввишки до стелі 6,5 метра і майстерно був споряджений усередині. Необхідні речі, багаж і приладдя зовсім не завалювали його, бо кожна річ мала своє певне місце. Товсте скло нижнього ілюмінатора могло витримати велику вагу. Барбікен і його приятелі, ходячи по підлозі, дивились, як Сонце ударяло в нього знизу своїм промінням і освітлювало нутро снаряда, утворюючи там світлові ефекти.