— Я думаю, нас нелегко наздогнати, — сказав капітан Ніколл, подивившись на свій хронометр. — Зараз одинадцята година, а ми залишили американський континент тільки тринадцять хвилин тому.
— Тільки тринадцять? — запитав Барбікен.
— Так, — підтвердив Ніколл. — Отже, коли б не змінилася наша початкова швидкість, ми пролітали б 40 000 кілометрів на годину.
— Все це, друзі мої, дуже добре, — сказав президент, — але лишається нерозв'язаним питання: чому ми не чули пострілу колумбіади?
Не діставши відповіді, Барбікен заходився відкривати другий боковий ілюмінатор. Коли він відкрив, через ілюмінатор фонтаном бризнуло в снаряд місячне проміння.
Економний Ніколл негайно загасив газ, світло якого було тепер зайве і навіть заважало спостерігати міжпланетний простір.
Місячний диск виблискував напрочуд яскраво. Проміння, не затримуване туманною атмосферою земної кулі, проходило крізь ілюмінатор і наповнювало снаряд сріблястим світлом. Темний фон неба посилював сяйво Місяця, який у цій ефірній порожнечі, де не розпорошувалося світло, не затьмарював сусідніх зір.
Небо являло собою видовище, яке людське око неспроможне було охопити.
Зрозуміло, з якою величезною цікавістю розглядали відважні мандрівники дивну ціль своєї подорожі.
Супутник Землі у своєму поступному русі непомітно наближався до зеніту — до математичної точки, якої він мав досягти приблизно через 96 годин, його гори, рівнини, борозни й усі інші контури здавалися, на перший погляд, такими ж, якими їх можна побачити з першого-ліпшого пункту на земній поверхні. Але в безповітряному просторі світло від нього лилося з дивовижною ясністю. Диск виблискував, як платинове дзеркало.
Про Землю, яка остаточно зникла, мандрівники зовсім забули. Капітан Ніколл перший згадав про зниклу земну кулю.
— Так, так! — відповів Мішель Ардан. — Не будемо невдячні до неї. І якщо ми лишаємо нашу Землю, останні наші погляди мають бути звернені на неї. Я хочу дивитися на неї, доки вона зникне остаточно з-перед очей.
Щоб задовольнити бажання свого друга, Барбікен взявся відкривати ілюмінатор на дні снаряда, який давав змогу дивитися на Землю.
Насилу розібрали рухомий диск, притиснутий силою пострілу до дна снаряда. Частини його, які могли ще стати в пригоді, обережно розташували вздовж стінок. Нарешті, звільнився в нижній частині снаряда ілюмінатор у 50 сантиметрів завширшки. Його закривало скло в мідній оправі, в 15 сантиметрів завтовшки.
Мішель Ардан став навколішки перед ілюмінатором, що був якийсь каламутний, наче матовий.
— Гаразд! — скрикнув він. — А де ж Земля?
— Земля? — сказав Барбікен. — Онде!
— Як? Оця вузенька смужка, цей срібний серп?
— Без ніякого сумніву, Мішелю. Через чотири дні, коли буде повна фаза Місяця, саме в той час, коли ми його досягнемо, Земля буде для нас іншою. Тепер вона здається нам витягненим серпом, а незабаром зникне зовсім, і тоді на певний час Земля ввійде в непроникливу тінь.
— От! Земля! — повторював Мішель Ардан, пильно вдивляючись у вузеньку смужку рідної планети.
Барбікен правильно пояснив суть цього явища. Земля ввійшла, відносно снаряда, в останню свою фазу. На темному фоні неба вона виблискувала у вигляді тонкого серпа. Світло його було трохи голубувате через густість атмосферної оболонки і не таке яскраве, як світло Місяця, аде розмір серпа був незрівнянно більший. Він здавався якимсь велетенським, розтягнутим на небі луком. Деякі точки, яскраво освітлені, особливо в увігнутій його частині, доводили наявність високих гір; часом вони зникали під густими плямами, яких ніколи не помітно на поверхні місячного диска. То були кільця хмар навколо земної кулі.
Коли мандрівники намагалися прозирнути глибоку пітьму простору, перед їх очима раптом розсипався блискучий букет падаючих зірок. Сотні болідів, загорівшись у верхніх шарах атмосфери, прорізали темряву блискучими вогняними смугами, вимережуючи попелясту частину диска своїм раптовим світлом. Земля була в своєму перигелії (тобто біля найближчої до Сонця точки своєї орбіти), а грудень — такий сприятливий місяць для появи падаючих зірок, що астрономи налічували їх до 24 000 на годину.
Оце й все, що вони бачили на танучій у темряві земній кулі, одній із незначних зірок сонячної системи, що для великих планет сходить і заходить, як звичайна ранкова або вечірня зоря.
Троє друзів мовчки вдивлялися в далину. Тим часом снаряд усе летів і летів з швидкістю, яка рівномірно зменшувалася.
Трохи згодом мандрівників стала змагати сонливість. Була це телесна втома чи втома від пережитих хвилювань? Безперечно, після надзвичайно збудженого стану, в якому вони перебували протягом останніх годин на Землі, неодмінно мала настати реакція.
— Гаразд, — сказав Мішель, — коли треба спати — будемо спати!
Полягавши на матраци, усі троє поснули глибоким сном. Але не минуло й чверті години, як Барбікен раптом схопився і збудив своїх компаньйонів голосним криком:
— Знайшов!
— Що знайшов? — спитав Мішель Ардан, підстрибнувши на своєму матраці.
— Причину того, чому ми не чули, як випалила колумбіада!
— Ну? — зацікавився Ніколл.
— Бо снаряд наш відлетів швидше за звук!..
Розділ III
ЯК УЛАШТОВУВАЛИСЬ
Негайно після цього цікавого і безумовно правильного пояснення три приятелі знов заснули глибоким сном. Спали б відважні мандрівники, мабуть, дуже довго, якби несподіваний шум не змусив їх прокинутись о сьомій годині ранку 2 грудня, через вісім годин після вильоту.
Справді, де ж можна було б знайти затишніше і спокійніше місце для спання та відпочинку? На Землі всі будинки в містах, усі хати в селах, звичайно, зазнають певного струшення, що може відбуватися на поверхні земної кулі. Корабель на морі хитається від невпинного руху хвиль. Аеростат у повітрі гойдається, перетинаючи різної густини атмосферні шари. Лише цей снаряд, що рухався в абсолютній порожняві, позбавленій всякого шуму, міг дати повний спокій своїм пасажирам.
— Собаки гавкають! — скрикнув Мішель Ардан, враз підводячись.
— Вони голодні, — зауважив Ніколл.
— Ах, чорт! Ми зовсім забули про них.
— А де ж вони? — спитав Барбікен.
Стали шукати і знайшли одного під канапою.