Здається, тижнів за два після цього я залишив старому Сенді Маквільямсу записочку – то було, пригадую, у вівторок – з проханням завітати до мене завтра й розділити зі мною манну небесну та перепелів.
Увійшовши до мене, він насамперед підморгнув лукаво та й каже:
– Гей, капітане, що ти зробив із своїми крилами?
Я відразу ж відчув якесь глузування в його словах, але не дав узнаки і тільки відповів:
– Віддав випрати.
– Авжеж,– каже він так спокійненько,– вони все бувають у прачки в такий час, я часто це помічав. Новоспечені янголи страх які чепуруни! Коли ж ти чекаєш їх від прачки?
– Післязавтра,– кажу я.
Він підморгнув мені і посміхнувся. А я й кажу:
– Сенді, будь відвертий. Ну які можуть бути секрети між друзями! Я бачу, ти та й інші багато хто – ви ніколи не носите крил. Я пошився в дурні, правда ж?
– Та десь так. А втім, то не біда. Усі ми попервах буваємо такі. Це природно. Бачиш, на землі ми склали собі безглузде уявлення про те, що тут робиться. На малюнках ми завжди бачили янголів з крилами, і це вірно, але ми вирішили, що вони користуються ними для пересування, а це вже не так. Крила не що інше, як своєрідна форма, та й годі. Перебуваючи на службі, янголи завжди носять їх: ти ніколи не побачиш янгола, котрий вирушав би з дорученням без крил, як не побачиш, щоб офіцер без уніформи головував на військово-польовому суді, або щоб листоноша розносив листи без форменої куртки, або щоб полісмен стояв на посту без мундира. Отак і крила – вони існують зовсім не для того, щоб літати. Вони для показу а не для користування. Старі досвідчені янголи роблять так само, як офіцери регулярного війська, котрі ходять у цивільному, коли вони не на службі. А нові янголи – це все одно, що добровольці з міліції: вони ніколи на розлучаються з формою, завжди пурхають і метушаться на крилах, збивають з ніг людей, метляються туди-сюди і уявляють собі, що всі ними захоплюються,– одне слово, гадають, ніби вони – найзначніша публіка на небі! І коли ти побачиш, як хтось із них пропливає на крилах, з яких одне підняте, а друге висить, можеш бути певен, що він каже собі в ту мить: "Який жаль, що Мері-Ен із Аркансоу не бачить мене зараз! Їй-бо, вона пожаліла б, що дала мені одкоша…" Ні, крила існують для показу, в цьому все діло,– тільки для показу!
– Мабуть, ти правду мовиш, Сенді,– кажу я.
– Та ти сам поміркуй,– каже він.– Тебе не створено для крил та й нікого з людей. Пам’ятаєш, скільки років тобі довелося летіти сюди з землі? А ти ж мчав швидше за гарматне ядро! Тепер уяви, що таку відстань тобі судилося б відмахати на крилах. Та ціла вічність минула б, а ти все ще летів би й летів! А мільйонам янголів доводиться щодня бувати на землі, щоб з’являтися у видіннях дітям на смертельній постелі та праведникам,– адже в цьому суть їхнього фаху. Певна річ, під час виконання службових обов’язків вони з’являються з крилами; крім того, умирущі не впізнали б у них янголів, якби побачили їх без крил. Та невже ти гадаєш, що вони прилітають на них? Звичайно, ні. Крила зносилися б на півдорозі, навіть махові пера повідвалювалися б, а кістяк крила оголився б і скидався б на рамку для повітряного змія перед тим, як її обклеюють папером. На небі відстані в мільярди разів більші, янголи мусять щодня гасати по всьому небу. Хіба вони могли б зробити це на крилах? Звісно, ні. Вони носять крила для форми, але будь-які відстані долають за одну мить – треба їм тільки захотіти. Килим-самоліт із арабських казок – непогана ідея, але наше земне уявлення про те, що янголи пролітають ці величезні відстані на незграбних крилах,– чистісіньке безглуздя!
Наші молоді янголи обох статей завжди росять крила – яскраво-червоні, сині, зелені, золотаві, строкаті, райдужні, в колах, смугасті,– і ніхто їх не судить за це, бо в їхньому віці це природно. Крила – дуже гарна річ, і вони личать молоді. Це найпомітніша й найяскравіша частина їхнього вбрання, ореол проти крил – то суща марниця.
– Та годі вже,– кажу я,– свої крила я засунув у шафу, і нехай лежать там, поки не буде грязюки.
– Або ж урочистого прийому.
– А це що таке?
– А ось сьогодні ввечері зможеш побачити. Зустрічатимуть одного шинкаря із Джерсі-сіті.
– Ану-ну, розкажи докладніше.
– Цей шинкар був навернений на молитовному зібранні Муді й Сенкі77 в Нью-Йорку. Коли він повертався додому, то пором, на якому він їхав, зіткнувся з кораблем, і шинкар потонув. Він з тих, хто гадає, ніби все небо нетямитиметься з радощів, що спасається такий запеклий грішник, як він, що все небо виступить з осаннами вітати його, що в царстві божому цього дня тільки й мови буде, що про нього. Цей шинкар гадає, що його поява викличе тут такий переполох, якого не було вже хтозна-відколи. Я завжди помічав у померлих шинкарів таку особливість – вони не тільки сподіваються, що всі повибігають їм назустріч, але й певні, що їх зустрінуть процесією із смолоскипами!
– Виходить, його тут чекає розчарування?
– Аж ніяк! Тут не допускають, щоб будь-хто розчаровувався. Те, що йому хочеться мати при появі тут – тобто в межах розумного й не блюзнірського,– він може дістати. Завжди знайдеться кілька мільйонів чи мільярдів молодиків, для яких немає кращої розваги, аніж дерти горлянку, тинятися зі смолоскипами і взагалі веселитися через якогось там шинкаря. Це страшенно тішить шинкаря, це нікому не шкодить, це не коштує ані цента, а проте підтримує славу, що в раю всі новоприбулі щасливі й задоволені.
– Дуже добре. Я прийду подивитись, як вони зустрічатимуть шинкаря.
– В таких випадках заведено бути в парадному одязі. Отже, доведеться тобі взяти крила й усі інші причандали.
– А що саме?
– Ореол, арфу, пальмову гілку й так далі.
– Ну,– кажу,– мені дуже соромно, але річ у тім, що я повикидав їх у той самий день, коли залишив хор. Мені нема в чому ходити, крім цього хітона й крил.
– Ну, то пусте. Твої речі підібрали й зберігають для тебе. Пошли за ними.
– Я так і зроблю, Сенді. Але ти щось сказав про блюзнірські бажання, яким не судилося збутися.
– О, таких бажань дуже багато. Наприклад, у Брукліні живе проповідник, такий собі Толмедж, от його чекає велике розчарування. Він весь час каже у своїх проповідях, що коли попаде в рай, то перш за все обніме Авраама, Ісаака й Іакова, розцілує їх і поплаче у них на грудях. На землі мільйони людей обіцяють зробити те саме. Щодня сюди прибуває не менше шістдесяти тисяч чоловік, котрим кортить ту ж мить побігти до Авраама, Ісаака й Іакова, облапити їх і поплакати в них на грудях. Як ти сам розумієш, шістдесят тисяч на день – трохи важкуватий тягар для таких дідуганів. Якби вони погодились на це, то нічого іншого не могли б робити з року в рік, а тільки давали б пригортати себе й обливати слізьми протягом тридцяти двох годин на добу. Вони завжди були б украй змучені втомою і мокрісінькі, як водяні пацюки. Хіба то був би для них рай? Та з такого раю втечеш неоглядки, сам розумієш. Вони добрі й сумирні старі євреї, але цілувати сентиментальних балакунів з Брукліна люблять не більше, ніж ти. Запам’ятай мої слова: ніжності містера Толмеджа буде відхилено з вдячністю. Є межі привілеям обраних навіть на небі! Справді, якби Адам мусив показуватись кожному новоприбулому, якому спало б на думку полупати на нього очима й попросити автографа, у нього не лишилось би часу ні для чого іншого! Толмедж заявив, що має намір засвідчити свою пошану Адамові, а так само Авраамові, Ісаакові й Іакову. Але йому доведеться відмовитись від цього наміру.