— Обвал… — прошепотів він, — обвал…
— Нічого! Нічого! — лагідно озвався до нього якийсь незнайомий голос. — Небезпеки вже немає.
Роберто розплющив важкі повіки. В кімнаті було пові нісінько людей. Якийсь синьйор у золотих окулярах, нахиливщись над ліжком, мацав пульс на його руці. Це був лікар, що їхав швидким поїздом. Його покликали, щоб! він подав допомогу Роберто.
— Тату! — кволо промовив Роберто.
— Я тут, синку! — Люди, що зібралися в кімнаті й досі стримували подих, раптом забалакали всі разом.
— Молодець! Ти герой! — казали вони, звертаючись до! Роберто. — Ти врятував життя багатьом людям.
— Якби не ти, наш експрес лежав би зараз потрощений перед тією купою каміння.
— Ти хоробрий хлопець! — промовив, гладячи Роберта по голові, якийсь залізничник.
Це був начальник експреса. Роберто усміхнувся, але одразу ж скривився від різкого болю в коліні.
— Боляче? — запитав лікар. — Нічого, це мине, і сліду не лишиться. Якби ти втратив свідомість на одну хвилину раніше, сталася б катастрофа. Ти ще й так довго тримався. Хоробрий ти хлопець, он що!
Хлонцю від цих слів стало так радісно на душі, що він забув про біль.
За дві години рейки були звільнені від завалу, і поїзд помчав собі далі. Роберто з батьком залишилися самі. І лише тоді вони помітили, що в кімнаті ще, хтось є. Хтось чи, може, щось? Це була Голуба Стріла, яка скористалася загальним заміщанням і в'їхала до будки. Всі троє залізничників Голубої Стріли — Машиніст, Начальник Вокзалу та Начальник Поїзда стурбовано стежили за всім, що відбувалося. Тому зараз вони, як і личить у таку хвилину, зосереждено мовчали та стояли на своїх місцях, хоч їхні серця були сповнені любові та ніжності до хлопчика, що врятував такий великий поїзд.
— Диви! Диви! — раптом вигукнув батько. — Глянь, що це?
— Електричний поїзд, тату! Це електричний поїзд! А який гарний! Хіба ж ви не обіцяли мені купити його? Та й чудовий же, гляньте! А на платформах — рейки. Слово честі, їх вистачить, щоб прокласти кільцеву залізницю через усю нашу кімнату!
— Але ж я не купував цієї іграшки! — промовив розгублено батько. — Я сам уперше бачу цей поїзд.
Роберто недовірливо подивився на батька.
— Це ви жартуєте, тату. Я знаю, це ви хотіли зробити подарунок потай від мене, а трапилося так, що я раніше його побачив! Правду я кажу?
— Ти помиляєшся, синку! Повір, я не купляв тобі цієї чудової іграшки. А знаєш, як могло бути? Це, напевне, якийсь пасажир віз цього електропоїзда в подарунок своїм дітям, а потім вирішив непомітно залишити його для тебе, адже ти зробив його дітям найдорожчий у світі подарунок — врятував життя їхньому батькові. Тільки так і могло бути. Але ж і гарний подарунок, правда? Я при моїх статках ніколи б не придбав такого електропоїзда.
Роберто посміхнувся.
— Хай буде так: його залишив мені якийсь синьйор з експреса, — лукаво промовив хлопець.
Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу Голубої Стріли слухали всю цю розмову та тільки усміхалися: адже насправді було зовсім не так. Проте вони охочіше дали б відрізати собі язики, ніж погодилися, б розповісти всю правду. У кожного своя гордість, чи не так? Та, зрештою, хіба хто чув коли-небудь, щоб Машиніст, Начальник Поїзда і Начальник Вокзалу іграшкового поїзда могли розмовляти? Одна річ — у казці, і зовсім інша — в житті. Голуба Стріла ще кілька сторінок тому була в казці, а зараз вона в'їхала у справжній дім, де справжній живий хлопець зробив справжній героїчний вчинок. Три маленькі іграшкові залізничники тепер знають, що варто було стільки перестраждати задля того, щоб попасти в маленьку будку стрілочника до хлопчика Роберте. Присягаюсь, якби їм довелося знову пройти крізь усі небезпеки від самісінького початку, вони б і хвилинки не вагалися.
Роберто погладив ніжно цю казкову іграшку, і йому здалося, ніби вона здригнулася під його рукою. Але він подумав:
"Який я дурний! Це ж моя рука тремтить. Та дарма, за кілька днів я видужаю!"
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Франческо їде у візку
Що ж сталося з іншими героями нашої книжки?
Вірний собачка Курдуплик усе ще сидить перед порожнім будинком, з якого зник Франческо. Сніг перестав мести, але брав гарний мороз. Песиків хвостик обмерз і став справжньою крижаною бурулькою, проте Курдуплик нікуди не йде і все думає про Франческо. Йому стало нестерпно сумно. Як жаль, що хлопчина скинув свої старі черевики й надів батькові! Коли б не це, Курдуплик уже б давно відшукав хлопчину.
А Франческо? Франческо все ще сидить у поліції, спить у коридорі на тій самій лаві.
Цегляна стіна — погана, звичайно, подушка. Та дарма, Франческо все одно спить, хоч йому й не сняться гарні сни.
Бідна старенька Фея все ще розвозить новорічні подарунки. Руки в неї замерзли, але Фея не кидає відповідальної роботи. Стара служниця теж разом з нею. Опівночі Фея залетіла додому на хвильку зігрітися гарячою кавою і застала там вірну Терезу. Але нехай вони відпочинуть, ці старенькі. Можливо, ми ще зустрінемося з ними, перш ніж закінчиться наша розповідь.
Тепер нам треба зустрітися з нічним сторожем, який знайшов і полагодив Канарку.
Сторож їхав на велосипеді, а на кермі висіла клітка. Як тільки треба було повернути в той чи інший бік, сторож не дзвонив дзвінком. Натомість лунало срібне щебетання Канарки, і всі звільняли дорогу. Сторож поставив велосипед біля залізної штори Феїної крамнички і став походжати сюди й туди попід вікнами, весь час постукуючи черевиком об черевик, щоб хоч трохи зігріти ноги.
Доведеться мені розгадати його намір і розповісти вам.
"Хоч би швидше виходила синьйора, — думав нічний сторож, — а то всі пальці на ногах пообморожую".
Отже, нічний сторож чекав на Фею. Може, то їй він привіз Канарку? Ні, Канарка тут зовсім не причетна. Він приїхав просити Фею за Франческо.
Бачите, нічний сторож знав хлопця. Не раз він зустрічав його, коли той повертався додому з кінотеатру, а інколи проводив хлопця додому.
— Чому не їдеш трамваєм? — питався було сторож у Франческо.
— Бо для мене це задорого! — відповідав хлопчина.
— Он воно що! — похитував головою сторож.
— У мене й так грошей мало, а ще як стану витрачати на трамвай, то додому взагалі нічого не приноситиму.