"Я гавкаю!" — тільки й встиг ще подумати Курдуплик і зразу ж перестав думати. Зате тепер він цілком захопився досі не знаним почуттям. Цуцик гавкав так дзвінко, що Франческо не міг стриматися і розсміявся.
— Схоже на те, що ти гавкаєш вперше в житті. Але голос маєш непоганий, гарно гавкаєш.
Курдуплик уже не був іграшкою з пап'є-маше і ганчірок. З лівого боку в його грудях билося справжнє, живе серце. Коли його тепер гладили, собачка не стояв байдуже, як холодні неживі іграшки, а вигинав спину, веселішав і тремтів увесь, мов пташка. Все це сталося тому, що Курдуплик знайшов друга і більше не був самотній.
Почувши ззаду гавкіт, візник здивовано оглянувся. Він побачив хлопчика і собачку, які весело вовтузилися на старих оксамитових подушках. А хлопцям і маленьким собачкам завжди байдуже: качатися на зеленому моріжку чи на оксамитових подушках карети. Вони одного розуму. Їм де знайдеться місце, там вони й будуть перекидатися, мов клубочки.
— А звідки цей собачка? — запитав, посміхаючись, візник.
— Хіба я знаю? Коли я прокинувся, він уже був тут і лизав мені руку.
— Це, мабуть, приблудний якийсь. Певне, від холоду і в візок не побоявся стрибнути!
— А може, йому захотілося погратися, та не було з ким…
— Може, й так. Хіба вгадаєш, що думає собака? Візник кашлянув і почав довгу розповідь про один випадок у своєму житті.
— Раз підібрав я собаку. Як сьогодні пам'ятаю: їхав я з станції. У мене в візку було повно пасажирів та чемоданів. Коняка в той день була, як ніколи, норовиста і не хотіла везти. Ішов дощ, а в коней, я тобі скажу, є теж свої примхи. Недарма і в приказці говориться…
Але Франческо та Курдуплику не було коли слухати, що в тій приказці говориться і який був кінець цієі історії. Старий все розповідав і розповідав, а двоє друзів (я ледве не сказав — двоє хлопців) нічого не слухали, сміялися та пустували. Вони забули про все: адже обом було дуже весело. І на душі в них стало так гарно і любо, що похмурий зимовий день у холодному місті, серед закиданих снігом вулиць, став радісним та світлим, наче літній сонячний день на березі моря.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Що таке друг
Другого дня Франческо пішов працювати до Феїної крамниці. Курдуплик, звичайно, побіг з ним. Хлопчик та собачка і хвилини не могли жити один без одного. Лягаючи спати, Франческо брав Курдуплика з собою в ліжко, і цуцик ще вдосвіта починав будити хлопця своїм нетерплячим скавулінням та гавканням.
"Вставай, доки ти спатимеш! У нас тисяча справ. І не переробиш за день: треба покачатися в снігу, позмагатися, хто швидше добіжить до фабричного муру, перевірити, хто далі стрибне зі східців. Ну, вставай!.."
А йдучи до Феїної крамниці, вони гралися всю дорогу.
Зустрівши на порозі хлопця з собакою, стара Фея невдоволено скривилася.
— Собака?.. Ти що, хочеш його тримати при собі в крамниці?
— Тільки з вашого дозволу, синьйоро…
— Гм… А бліх у нього часом нема?
— Що ви, синьйоро. Він цуцик чистий…
— Так… Так… Щось наче я його десь бачила… Терезо, ану глянь на цього собачку… Не пригадуєш часом, де ми його бачили?
— Щось ні, синьйоро баронесо… А втім… чекайте, на кого він схожий? На того собачку, що стояв у нашій вітрині перед Новим роком. Ось гляньте, в нього навіть хвіст світліший, ніж тулуб.
— Маєш рацію, він таки справді схожий на того. Тільки наш був трохи менший.
— Авжеж, синьйоро баронесо, наш був менший. Щоб вони його пригадали, Курдуплик голосно загавкав. Але Фея, посміхаючись, промовила:
— І, до того ж, наш не гавкав.
— Авжеж, синьйоро баронесо, наш не гавкав.
Франческо дозволили тримати Курдуплика в крамниці за умови, що той не буде смітити і не псуватиме іграшок. За один-однісінький день у крамниці Курдуплик навчився більше, ніж за цілий рік. Він навчився гавканням сповіщати про прихід до крамниці покупців. Навчився стояти на задніх лапах з кухликом у зубах, куди покупці кидали монетки для Франческо. Навчився бавитися з маленькими дітьми, доки їхні мами балакали про се і про те з синьйорою Феєю. А в більш-менш спокійні години дня, коли не було покупців, Франческо й Курдуплик розважалися новими іграшками, які Фея привозила для наступного Нового року. Це були зовсім нові, незнайомі Курдуплику речі: реактивні літаки, пневматичні рушниці, океанські пароплави з сотнями пасажирів у віконцях кают…
"Бідний Капітан Півбороди! — думав собі Курдуплик. — Що б він зараз сказав про свій Вітрильник!"
З цими мешканцями вітрини Курдуплик не міг порозумітися, бо всі вони були мовчазні, нерухомі і, здавалося, не хотіли звірятися йому. Між собою вони, можливо, й розмовляли та сперечалися, як колись Курдуплик розмовляв та сперечався з своїми друзями з вітрини. Але зараз Курдуплик уже не був іграшкою. Він жив у світі живих людей, із справжніми, а не намальованими олівцем серцями, як у трьох Ляльок-Артисток.
Та й Франческо не грався вже там з іграшками, як колись. Він охочіше розважався з Курдупликом: качався з ним на долівці, боровся, а розумний собачка легенько хапав зубами Франческо за руку.
— Всі іграшки на світі не варті одного-єдиного друга, — говорив Франческо на вухо Курдупликові.
А Курдуплик відповідав:
— Гав! Гав!
— Будемо друзями навіки? Не розлучимося ніколи? — Гав! Гав! — радісно гавкав Курдуплик.
Такого гамору Фея не витримувала. Вона прочиняла двері в крамницю і, дивлячись поверх окулярів, питала:
— І чого він так гавкає, цей дияволяка?
— З радощів, синьйоро. Він радіє, що живе на світі. А Курдуплик дзвінко підтвердив:
— Гав! Гав!