Він так захопився своєю розмовою з Франческо, що забув про все, і схаменувся аж тоді, коли забіг кроків за десять від місця, де пропав слід хлопця. Довелося Курдупликові повертати назад, а Машиністові — вдесяте зупиняти поїзд. Бідний собачка кидався то сюди, то туди, але ніяк не міг уже натрапити на запах слідів Франческо. Нарешті він безпорадно зупинився. І не де-небудь біля воріт чи на тротуарі — прямісінько посеред тісної, тьмяно освітленої вулиці, в грузькому снігу.
"Просто неймовірно! — подумав Курдуплик, — не міг же хлопчина знятися й полетіти?!"
— Що там скоїлося, гей? — крикнув Генерал, якому скрізь ввижалися вороги. Він їх бачив де треба і де не треба.
— Курдуплик не знаходить далі сліду, — цілком спокійно пояснив Генералові Машиніст.
У вагонах усі невдоволено загомоніли. Ляльки вже повірили в неминучу свою смерть у снігових заметах.
— Тисяча мерзлих китів! — вигукнув Півбороди. — Цього ще нам бракувало…
— Його вкрали! — схвильовано вигукнув Генерал.
— Кого вкрали?
— Хлопця, чорт забирай! Нашого Франческо! Його слід дійшов до середини вулиці і там як у воду впав. Що б це могло означати? А тільки те, що хлопця схопили, кинули у машину й повезли з такою швидкістю, що й сліду не лишилося.
— А хто його міг украсти? Кому потрібний бідний хлопчина?
— Що ж тепер діяти? — запитав нетерпляче Начальник Поїзда.
— Ану я полечу в розвідку! — запропонував Сидячий Пілот.
Всі погодилися з його пропозицією, бо ніхто не міг запропонувати чогось ліпшого.
Літак швидко набрав висоту. Деякий час його ще видно було при тьмяному світлі вуличного ліхтаря, а потім він зовсім зник. Не чути стало й гуркоту двигуна.
— Хай там що кажуть, а я переконаний: хлопця вкрали, — і далі наполягав на своєму Генерал. — А це означає, що смертельна небезпека загрожує і нам з вами. До мене, солдати! Негайно вивантажувати гармати! Місце розташування — хвіст поїзда! Приготуватися до бою!
— Щоб на тебе нежить, — кляли його артилеристи. — Цілісіньку ніч тільки те й робимо, що вантажимо та розвантажуємо гармати. Вже всі заряди змокли, що їх хоч у кратер Везувію кинь — все одно не займуться.
— Струнко! Мовчати! — грізно скомандував Генерал. Олов'яні солдати, сидячи нерухомо на дахах вагонів, тільки поглядали, як, обливаючись потом, вивантажували гармати їхні товариші артилеристи.
— Хлопцям щастить, — заздрили піхотинці,— хоч по-нагріваються, а тут снігу вже по коліна насипало. Ще трохи — і ми перетворимося на снігові статуї.
Музиканти теж були у відчаї: сніг зовсім позабивав їхні труби.
І тут скоїлося щось дивне і незрозуміле: тільки вивантажили першу гармату на сніг, як на місці, де вона була, з'явилася дірка. Поставили другу — і друга зникла, неначе в безодні. Поглинула земля й третю гармату, і на її місці залишився тільки отвір в снігу. Коротше кажучи, тільки-но гармати вивантажували на сніг, як вони танули в ньому, залишаючи по собі темну безодню.
— Що це? Диви… Ну й… — від подиву та гніву в Генерала відібрало мову. Він упав навколішки і став розгрібати руками сніг.
І таємниця незабаром остаточно з'ясувалася. Хоча, власне, тут ніякої таємниці не було. Річ у тім, що перед самісіньким носом Генерала була яма. Як на те, при розвантаженні гармати потрапили саме в цю яму (а вона була притрушена зверху снігом і повна-повнісінька води, що натекла сюди з усієї вулиці).
Генерал стояв на колінах, немов уражений блискавкою. Потім він почав шматувати свій генеральський берет, а після схопив себе за чуба і був би, напевне, стяг із голови разом з чубом і шкіру, якби не почув дикий регіт своїх солдатів-артилеристів.
— Негідники! Найкращі, єдині гармати нашого війська попали в пастку ворога, а ви регочете, як навісні! Невже ви не розумієте, що ми тепер обеззброєні? А вам смішки, дикуни кляті? Всіх під ар-решт! А тільки приїдемо в казарми, я вас — під суд за зраду!..
Артилеристи негайно скорилися наказу і зовні прибрали серйозного вигляду, але все ще мовчки душилися від сміху, здригаючись усім тілом.
"Це якось перебудемо! — міркували собі солдати. — Аби не тягати гармати з платформи на платформу. Хай собі синьйор Генерал кричить скільки завгодно, а нам без гармат набагато краще — менше буде роботи".
За ці дві хвилини Генерал, здавалося, постарів щонайменше на двадцять років. Волосся його зовсім побіліло, може, тому, що він скинув трикутний капелюх і йому сипав на голову сніг… А як змінилося його обличчя! Каміння — і те заплакало б із жалю до нього. Та каміння не могло бачити цього, воно лежало глибоко під снігом.
— Настав кінець усьому! — ридаючи, промовив Генерал. — Все пропало! Тепер нічого мені залишатися з вами.
У нього було таке відчуття, ніби замість смачного солодкого крему він проковтнув бридкий холодний шматок мокрого картону. Життя Генерала без гармат — це все одно, що їжа без солі. Він стояв на колінах, глухий до благань, і зовсім не звертав уваги на те, що його засипало снігом.
— Синьйоре Генерале! Вас засипає снігом! — зверталися до нього артилеристи, намагаючись шанобливо згорнути сніг з його плечей.
— Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!
— Вас закидає снігом! Ось гляньте, ви вже засипані майже по коліна!
— Байдуже…
— Синьйоре Генерале! Сніг сягає до грудей.
— А мені зовсім не холодно. У мене на серці зараз холодніше.
— Синьйоре Генерале! Вас замело снігом по саму шию!..
Та Генерал не відповідав. А сніг сипав і сипав. До того ж солдати, які сиділи на вагонах, жбурнули на Генерала увесь сніг, що там зібрався. Отак в одну мить Генерал був похований під снігом. Деякий, час ще видніли його вуса, та незабаром і їх не стало видно. І тоді на місці синьйора Генерала лишилася снігова статуя, статуя Генерала, що стояв навколішках, спершись руками на краєчок ями, в якій зникла його батарея.
Бідолашний Генерал! Яка безславна випала йому смерть!
Я певний, що він не заслужив такої смерті, хоч і добровільно прийняв її. Але хіба йому важко було встати, обтруситися і заховатися від снігу в вагоні? Він, як Генерал, мав повне право їхати навіть у вагоні першого класу. Але де там! Він волів стати сніговою статуєю. Гонор! І хай собі залишається із своєю незавидною долею. Прощавайте, синьйоре Генерале! Ми вас не забудемо!