Я. В газетах пишу.
Т р и р о г. В газетах пишете? У-е-е! Це не так щоб погано, не так щоб і добре. Більш навіть — ні к чортовій матері! Та куди ото ти мостишся?! Адже ж сказав — у таку далечінь не поїду. П'ятнадцять карбованців! Никають скрізь, видивляються, а потім фейлетоном тебе у газеті! А дзуськи! Тридцять кілометрів! Двадцять карбованців!
Тут обізвалися й інші візники.
Візник Петренко. А Сазку я знаю. У того справді такса така: постав чвертку — чортові роги скрутить. Та й Андрій теж. Зміряли його хлопці: два з половиною аршини заввишки, два з половиною завширшки, а ваги — п'ять пудів виважив, як добрянський пан Петро Іванович Коваленко. Тільки в Андрія потуга, а в цього жир. Е, що там казати! А щодо Шахів-ки, то туди, звісно, двадцять п'ять кілометрів. Світ не близький. Ні, тридцять карбованців, і бог з вами!
До Шахівки з вокзалу справді півтора кілометра, і я дійшов туди за двадцять хвилин.
Червоноград до 1917 року був жвавий городок, де купчилось усе життя повіту. Крім двох гімназій та в'язниці, тут ще підносився вгору будинок земської управи 27 і безліч крамниць, що тріщали від людей у базарні дні і пливли на спокійних хвилях прибутків у дні небазарні, бо Червоноград однаково був людським комашкищем у всі дні року.
Крім усього цього, Червоноград прикрашали ще три церкви, два кіно, два театри (зимовий і літній), книжкова крамниця з російськими книжками і кіоск рудого Йосипа з книжками українськими, філія державного банку28, філія Російсько-Азіатського банку29, Селянський банк30, Педагогічні курси і Вище початкове училище, якого я ніколи не забуду і яке, напевне, давно забуло за мене, можливо, просто через те, що його вже немає на світі.
Ах, моє любе, дороге, незабутнє Вище початкове училище! Скільки добрих хлопців товклося в твоїх тісних стінах, скільки чудових педагогів з страшними журналами в руках заходило і виходило в Твої чотири класи! Як живі стоять передо мною інспектор училища Георгій Микитович Сепєтий, учителі — Іван Петрович Сердюков, Іван Федотович Салов, Георгій Якович Піддубний, добрий Меллер, незлобливий протоієрей Андрій Щетинський. А сторож Іван: "Ягор Микитович казали, щоб ти віддав сорок копійок!" (за видавлене скло у вікні).
А Михайло Михайлович Кроміда — природознавець, красень, серцеїд, від якого мліло не одне дівоче серце в Червонограді і який навчав нас, як не вірити в бога, без слів, самим лише способом класти хресне знамення. Зробить рух, неначе порох струшував з галстука — і вже перехрестився, та частенько, та швидко! А малий ївженко з Шахівки очей не одірве від того знамення і собі вчився ворожити біля краватки. Учився та й виріс нехристом, що чотири роки пізніше, вже в учительській семінарії, з жахом відхриває для себе законоучитель ієрей Іоанн Падалка. І як же ж переживав, сердешний, ногами як тупотів!
Вища початкова школа — чотири роки. Учительська семінарія — чотири роки. Разом вісім років — дві тисячі чотириста учбових днів — 4800 маршів із Шахівки через усе місто й назад. Чи ж мені не знати Червонограда? Знаю його вздовж і впоперек. Бачу його в зелених кучерях білих акацій, а найбільше в осінній смуток — шкільне життя починається з першими пожовклими листочками.
Мжичка; сніг лапатий летить, сирість проймає школярське тіло. А той школяр знає одне: тюп та тюп, човг та човг! Черевики пливуть у твані по кісточки, грязюка на холошах налипла, густо шинелю обляпала мало не до пояса. Ну й що ж? Так зате скільки видовищ побачить школяр! Он у торговельних рядах проти мануфактурного магазину Венгерова знов колотнеча. Там конотопище. Свої люди знають його, обминають. Приїжджим степовикам біда! Не смикнув віжкою вправо — і вже шкапина в ковбані з головою, стирчать самі вуха! Каравул, хто в бога зірує, рятуйте! Або стати на дошку тротуару й гуцикнути, щоб у довгі щілини твань чвиркнула гейзером!
Крім цього, біля Червонограда розмістилася добре впорядкована дослідна станція з відомим на всю Червоноградщику агрономом Єременком на чолі, цукроварні — Ланівська, Кар-лівська, Мартинівська, два пивоварних заводи — у Шахівці й Вільховому Розі, п'ять великих парових вальцьових млинів, з яких два належали колись Кричевському, один Ірхіну, один
Марголіну і один Белому. Бєлий був колись червоноградським міським головою, і про нього полтавська газета писала:
Не дивитесь на то, что порядком у нас И удобствами град недозрелый. Не беда, что по улицам черная грязь,— Городской голова зато Белый!
Ну,.і ще в Червонограді були: склад сільськогосподарських машин Гельферіх Єаде, поруч нього експериментальний черепичний завод червоноградського повітового земства, дуже популярний у повіті, особливо у Шахівці, де з десяток будівель (і хат, і сараїв) пишалися і черепичними покрівлями, і викладеними на них датами — 1912, 1913, 1914.
Зустрічний план цій новині висунув житель Шахівки Нестір Степанович Коломиєць.
Ще на початку віку він почав реалізувати вивезену з Таврії ідею — ставити хати з саману і лише з найнеобхіднішими елементами давньої дерев'яної конструкції. Ідея як на шахів-ський загал була смішка. Як це так?! Тисячі років хати ставились ка дерев'яному каркасі, обмазаному глиною, і на тобі — кайкеобхідніший мінімум! А що ж робити з багатющою будівельною термінологією, якою по справедливості так пишалася Шахівка?! Що ж тоді робити з отими кроквами, латами, лутками, бантиками, сволоками, сохами, підсішками, глицями? То, казали добрі люди, у Нестора не шапка набік з'їхала, а щось трохи інше!
Я знав цього Нестора Степановича. Це ж він був автором крупорушки, побудованої на таких засадах, що раз підіпхни систему, і вона уже вік не спиниться! Це ж він на всю округу безпомилково, за одному йому відомими ознаками, вибирав місце для будівництва колодязя, і люди не могли нахвалитися новою водою. Хіба, скажіть, колодязь, який викопав він у Савки Сенченка, не був окрасою всього того кутка? А хто брався розпилювати і розпилював які завгодно дубові колоди на дошки, хто міг зсукати який завгодно виріб із прядива — від тонесенького шнурочка до тієї кодоли, якою прикручують рубель до гарби?! А хто, надивившися на малюнки Самоки-ша31 й Сластьона32, мріяв про запорізькі оселедці? І казали люди, що одного разу з приходом революції він здійснив свою мрію: обтяв волосся на голові так, що залишив тільки чуб спереду, дуже зручний для того, щоб закрутити його і за вухо закласти запорозьким звичаєм. А втім, хіба князь Свято-полк33, князь Святослав34 і їх бог Перун35 мали на голові в себе щось інше, а не оселедець!