Велике комашкище, оця земля, перерізана шляхами і залізницями, вимірювана ланами й кілометрами, ногами й колесами, пудами й мальованими казенними верстовими стовпами, земля, де станція — серце, стукіт вагонів — пульс. Широкі ж шляхи в усі кінці краю — повнокровні артерії з безнастанним рухом селянських возіз і заводських вагонеток.
ВОДОЛАГА5
Я проходив через це селище чотири рази пішки і оце вп'яте проїжджаю поїздом, але й до цього часу зрозуміти не можу, в чому ж секрет його такої популярності серед селян Червоноградсьхого повіту. Водолага для них мовби Золота Мехка 61 І їдуть, і їдуть туди поклонятися водолазькому богові червоноградці, піщанці, шахізці, попівці, а може, й ще які села, чого я, не знаючи, говорити не буду.
Одне я знаю, що, незважаючи ка безліч зсипок у Червоно-граді і його околицях, селяни особливо в роки 1919—1924-ті в якомусь екстазі мчали у Водолагу через фронти "республіки" і навіть "монархії" — була ж така старовірівська монархія!7
Року 1923-го я зайшов якось до свого шахівського приятеля. Дебелий чолов'яга лежав і читав газети.
— Як поживаємо? Як справи?
— Дякую. Нічого. Крутимося. Оце позавчора у Водолазі був і завтра поїду.
Потім я чув від людей такі репліки про когось із шахів-ців: "Та йому що! Двічі на тиждень у Водолагу їздить, а то в Перещепину. Живе, слава богу, нічого!"
Від Шахівки до Водолаги шістдесят верст і дев'яносто до Харкова. Стоїть вона серед лісів, пісків і інших сіл. Коли б вона стояла на краю вселенної, або на березі моря, або серед сибірської тайги — я знав би, щоГ там можна збагатитися контрабандою, спекулювати золотим піском і самородками, наживатися на скупому там самогоні й хлібі. Але ж Водола-га, як і Шахівка, як і Варварівка, стоїть серед степу, серед сіл, в пупі країни хліба і фруктів... О золота Водолаго, скажи, в чому секрет твій?
ЧЕРВОНОГРАД
І от ми під'їжджаємо до Червонограда — міста, з яким пов'язані кращі роки життя мого. Я люблю тебе, Червоногра-де, безодвітною любов'ю!
Наближається місто. Поїзд тут увесь час іде понад річкою Берестовою, де водяться крижні й жаби у величезній кількості, зокрема останні. Вени день і ніч виспівують на всі голоси. То заквокчуть, як квочка, що скликає курчат; то закахкотять, як крижень на Скапенівськім болоті; то тихо й мелодійно за-кумкають — від потужного форте до найніжнішого піаніссі-мо. ї їм у якійсь незрозумілій злагоді відповідають червоно-градські комарі.
Є комарі дрібненькі, в'їдливі, кусючі, непосидючі, Бредні. Червоноградський комар — прототип сучасного літака типу біплана 8, Він важкий, поважний, якщо хочете — монументальний, він не накидається на людину зненацька, як люті кровопивці мошки. Наближення тієї і найчутливіша мембрана не вловить. А цей кричить, гуде, суне, попереджає: "Іду на вас!" І сідає на щоку, на коліно, де штани натягнені і де якнайлегше, пустивши в діло свій шприц, добратися до вашого білого тіла. Любить ще сідати дівчатам на плечі, на литки. Й інколи на голову, бо обережний: спробуй заздалегідь дізнатися, яким духом напоєна її кров! А може, вона — ота Галя, що "усі чари знає", чарівниця, Еампір, що живе з крові хлоп'ячих сердець? Уп'єшся тієї отруєної крові та й підеш слідом за Грицем! Ні, червоноградейкі комарі крові з затруєних дівчачих голів не беруть! Та й плодяться більше над Берестовою, ніж у Червонограді, Олянівці, Шахівці.
Еге ж, Берестова.
Протікає Берестова тихо і якось чудно. На Скапенівці вона завширшки десять-п'ятнадцять метрів, але глибоченька, дно глеювате, береги круті, в берегах печери, в печерах славнозвісні скапенівські раки, на всю округу славні. Та скінчилася Скапенівка, і Берестова без попередження, без переходу одразу розливається чи не на сотню метрів. Стає широка. З обох боків стіни очеретів. За очеретами хащі непролазного верболозу, дрібної вільшини, а вже за ними вкорінився в болотяний грунт прирічковий ліс — Луг. Отож Луг на Червоноградщині — це мокрий ліс. А вже до нього підбігають відкриті зелені простори. Це луки. На луках пасуться коні, корови, телята. Граються хлопці-пастушки, ганяють в довгої лози, вчаться курити. За "легкий" тютюн править їм сухий кінський кізяк.
Та й ця картина міняється. Раптом, як і все на цій річці, річище починає вужчати, вже веслами в береги упираєшся; ще помах — і плесо зовсім зникає: величезний кущ верболозу перегородив річку; щоб проїхати лозу, треба розводить її руками. Потім знов чудо! Верболіз, тіснота зникають, береги розсуваються, і між ними знов водний простір, широкий, повільний, на водоплавну дичину багатий. Під стінами очерету так і мигтять ніким ке лякані тут дикі курочки; то з єрика вигулькне теж ніким не полоханий табунець крижнів і одразу ж зникне в проточках, що ними порізані стіни очеретів. За очеретами Луг. Видно вершини високих вільшин, чути, як там обзиваються дикі горлички
Для мисливців тут божий рай. Та й для рибалок. Кому ж тут рибу лякати, коли на весь червоноградський Низ і на всю Шахівку лише один човен — плоскодонка Сердюкова Дмитра Петровича. Один на всі величезні річкові простори! Коли не йдеш з села у місто чи назад через міст — все той човник під стіною очеретів стоїть, над ним почорнілий вже бриль Дмитра Петровича, під брилем сиві-сиві брови Дмитра Петровича. Він — брат Іван Петровича, нашого червоноград-ського споконвічного учителя. Занесло його звідкись ще війною. Війна одійшла, а він так і лишився на Берестовій під брилем із своїм сивим вусом і своїми сивими-сивими бровами.
Не густіше і з мисливцями. Ще недавно їх лічилося три чоловіки, з них два студенти. Один — син управителя шахів-ського безаківського маєтку Борис Матісон; другий — син власника' парового вальцьового млина Борис Кричевський. Споруджено цей млин на березі Берестової, біля мосту. Там стояв колись старосвітський водяний млин з великим-превеликим дерев'яним колесом-колом ("Ой зійди, зійди, ясний місяцю, як млиновеє коло" 9!) Мельником працював на ньому шахівський чоловік Пікалов. Цей Пікалов мав двох синів — Павла і Степана, і двох дочок-красунь. Красуні в Шахівці не залишились, пішли звідти на Низ, побравшися з хлопцями, які працювали в новому паровому млині. Працював там і до війни, і після війни і старший пікаловський син Степан, отой, що поріднився потім із шахівським сенченківським кущем; туди ж згодом пішов і молодший Пікалов, Павло. Та й сам старий Пікалов не залишив до останнього віддиху нового млина, своїм життям, мов стрілою, пробивши три епохи: давню — старосвітську, новішу — капіталістичну і найновішу — революційну; помер зовсім недавно ветераном праці. Нікому з них полювать не доводилось, хоч крижаки щоліта літали з річки на жир у степи саме через їхнє подвір'я.