Коні. Двоє. В корівнику шелестить кукурудзяним листям корова; ось підкатний сарай. Віз. Плужок. Борони дерев'яні; за сторчиною істик чорніє, збоку — батіжок.
Це ж чий, ївженятии, ївженків двір? Ні! Таких вже нема в Шахівці, Тут Сенченки живуть. І Тишків вже немає — Корні-єнки. І Гусаків теж — Коломийці. Та навіть халупи Гусаків-ської не видно! На новому тічку ближче до лісу стоїть нова хата. Поставив Петро Сильвестрович (Сіліверстович) Коло-миєць, он він на току — коток кінчає вирубувати.
В давню давнину молотили шахівці, як і скрізь на світі, ціпами. Років за п'ять перед початком війни 1914—1918 років тут з'явились кінні молотарки — на четверо, на шестеро коней! За час війни молотарки повиходили з ладу, та й мало їх було. Тоді ото з Таврії вдруге в Шахівку прийшла новина. Першу, ях уже відомо, приніс Нестір Степанович — мовиться про його хату, побудовану з саману з мінімумом дерев'яних конструкцій. Друга таврійська новина — дерев'яний коток з функціями молотарки. Щоб важка дерев'яна колода краще вимолочувала — її зубцювали. Коток котився і, мов великий трибок, стрибав з зубка на зубок і, б'ючи по колосках, вимолочував їх. Рушійна сила в системі — Гнідко. Сидить на Гнідому якесь Іванча, до задуріння вимахує батогом, гукає: "Но! но! на!",— рухаючи нове село у нове майбуття!
У нове майбутнє.
Дома вже сплять. Сиджу на колоді, ніч, прозора темність, місяць за хмари забився. З нечаївських дальніх кутків ще долітають запізнілі пісні. З иапівтьми тінь виходить вся в неясності, наче привид. Це баба ївга, що дала нам у дорогу своє ім'я: ївженята, ївженюки, ївженки. Висока, заклопотана, занурена в себе. Чую — співає: "Зірвемо цвіт мачинковий!" Це переклад на її мову церковного піснопіння "дори носима чинми" (з "херувимської"). Все життя ходила в церкву, хрестилася, богу молилася й ніколи й не здогадувалася, що від дня народження була язичницею61, для якої цвіт мачинковий заступив усе, чого її намагалася навчити церква! І як же сказано! Цвіт мачинковий! Цвітопохлонниця, може, й поетеса, хто її знає! Сідаємо поруч. Кажу: "Розкажіть, бабусю, щось таке, в чому б була квінтесенція вашого життя". Мовчить, потім починає розповідати:
— Ходили ми всім селом на панську роботу. В поле рушали до схід сонця і кидали сапки, як воно вже заходило. Над людьми СТ05ІВ прикажчик Ладимиренко. Щоб менше з нами морочиться, він чинив собі так: хто запізниться — карбачем! І биз так, ідо ще з ночі схопишся, щоб на роботу не спізнитися. Так ото потрапила і я йому в руки. Приходжу на роботу неначе і вдосвіта, а біля контори вже нікого нема, порозходилися. Іду ні жива ні мертва, іду й плачу. "Чого рюмсаєш?!" — кричить. Я стою, трушуся, як у пропасниці. А він: "Чого стоїш?! Підходь сюди!" Підходжу. "Ближче іди! Ще ближче!" Підійшла, то він як оперезав мене карбачем раз, потім вдруге, так сорочка і лопнула. Кров цівкою б'є. Стою, ще гірше плачу, рідну неньку згадала: "Нащо ти мене на світ породила!?" А він: "Іди в конюшню, гній викидай, а після обіду підеш жати у поле. Вже жнива почалися".
Ну й рушили жати. Прийшли на місце. Серед степу стоїть гарба, на гарбі солома. Оце тут і є лагер. Тут всі й спинилися. Молодиці з граблями, косарі з косами. Прикажчик розміряв поле і каже: "Перший десяток ідіть на ті гони, другий — на он оті, третій — на своє місце". Далі каже: "А ви, в'язальниці, ховайте своїх дітей під гарбою у холодочку!" Ну й пішла метушня! Хто прив'язує свою дитину по цей бік гарби, хто — за гарбою. Захожаїха, баби Харитини мати, забила кілочок далі від гарби, за поперек прив'язала свою дитину до того кілочка та й іде на покіс, а дитина зостається сама, на сонці, півгола. Сонце пече, діти плачуть, поодв'язуються, розповзуться на всі боки, яке зашморгнеться, кричать на весь степ. А мати не смій підійти! В обід кинуться до них! Підбіжить та й не пізнає своєї дитини, воно вже й не хлипа, тільки ротом зіпає. Плачуть бідолашні матері, а заступника — нема. Бог високо, цар далеко, батіг найближче... Отак-то...
Ну, от. А тебе вже в поле під гарбу не носили. Дома прив'язували, під коморою, в холодочку; і не на стерні, а на ряднині повзав. Та й не сам. Мухтар-собака, розумний був, нікого не підпустить. Ну, плакав, звісно, кричав, поки мати з конопель не повернеться, а накричишся — заснеш. І знову не сам. Мух-тар не відступить від тебе. І півня, і чужого собаку, і скотиняку ііджене. А що лоша прихідьківське по лобі вдарило, то це вже пізніше, як ходити навчився. І добре, що лошаті під ноги підліз, а не кобилі, там таке дурне створіння було... Такий товстенький та вайлуватий був! Жуйки вже з чорного хліба мати не давала, а все бубличка та бубличка, то й сам такий білий та гарний виріс...
Комплімент, вірно, але від бабусі. А бабусі й дідусі ще й не на такі компліменти здатні. Може, більшість із нас і на ноги сп'ялася саме тому, що біля нас бабусі були...
— Ну, я ж піду, сину, прощай.— І віддалилася у нічній імлі. І за нею шлейф пісні потягся: "Зірвемо цвіт мачии-ковий..."
За нашим городом луки. За луками Луг.
І має цей Луг одну чарівну особливість. Коли стати на найвищій точці двору й гукнути, звук, долетівши до Лугу, вдариться об його чорну стіну, одіб'ється від неї і полине назад на наш горб! І краса, і чудасія! Стоїть, було, біляве бублешне хлоп'я, ойкає і прислухається, що з того буде. Мати обзивається з хати: "Та годі тобі ойкати, хай тобі, аж голова болить!" — "А ви, мамо, станьте послухайте, чуєте, як луна звідти летить, кричить: "Ой-ой-ой!"
Кажу їй:
— Сідайте отут, коло мене, мамо. От бабуся розказала про квінтесенцію свого життя.
— А, синочку! Вона ж ще з кріпосного права 62 вийшла, їй є що розказувати. А що ж розказати мені? Так що й нічого. Як стало десять років, пішла в якономію. Ніхто, сину, в тій яко-номії не бачив добра. Не бачила і я. Як підросла і стало чотирнадцять, зустріла на базарі нашу маму генеральша Кірякова, спитала, скільки мені літ. Мама кажуть: "Та вже чотирнадцять".—"То ти, чуєш, приходь з нею, може, нянькою до внучка візьму!" Того внучка звали Василько. То я біля нього й нянькувала, поки заміж не вийшла.