— Мене звати Аліса, — відповіла чарівна дитина.
— Аліса. Незвичайне ім'я.
— Звичайнісіньке. Аліса Селезньова.
— Постривай-но. А твій батько не в Московському зоопарку працює?
— У зоопарку, — відповіла Аліса, яка не знала, що ми розходимося в наукових поглядах.
— Отож, Алісо, коли побачиш свого батька, перекажи йому, будь ласка, що жива туманність — не біологічна маячня, і не фантастика, і не казкова вигадка, як він любить повторювати, а найзвичайнісінька реальність.
— До речі, — сказала Аліса, — мій батько тут. Ось він.
Мені нічого не лишалося, як вийти наперед і привітатися.
— Даруйте, — мовив я. — Я визнаю свою помилку.
— Ну й чудово, — відповіла Елла. — Ви мені допоможете згодом досліджувати туманність?
— Залюбки.
Тоді Елла обернулася до свого чоловіка:
— Розкажи, чому ти тут опинився?
— Другий попав у біду, — коротко відповів Сева, — і треба було негайно його виручати. От ми й зробили це. З допомогою наших нових друзів.
— А в яку біду ви попали, капітане?
— У полон до піратів.
— До піратів? — здивовано перепитала Елла. — Але ж ви їх перемогли давним-давно.
— Перемогли, та не до кінця. Знаєте, як буває, якщо залишиш одну бур'янину на грядці?
— І все ж не розумію, — розвела руками Елла. — Ну хто в наші дні сидить по чотири роки в полоні?
Елла прилетіла до нас мовби з іншого світу. Із того світу, в якому ми звикли жити, але від якого відірвалися останніми днями. І справді, їй важко було б повірити, якби ми почали розповідати про мордування, підземелля і зраду. І через те ніхто не став із нею сперечатися.
— А що ви зробили з піратами? — спитала Елла.
— Один сидить у клітці. Два — у в'язниці. А найгладкіший і найхитріший щойно був тут, — відповів Другий капітан. — До речі, де він?
Товстун пропав. Щойно сидів на траві, боязко усміхався — і пропав. Ми обнишпорили всі зарості довкола, оглянули кожен кущ — утекти далеко він не встиг. Та й говорун підняв би тривогу.
— От тобі й маєш, — докірливо мовила Елла, — не могли вберегти одного пірата! Хіба це справжнє виполювання?
І тут я помітив, що туманність гойдається сильніше, ніж досі. Я придивився. Кілька вічок сіті були розрізані.
— Я знаю, де він! — крикнула Аліса, яка підбігла за мною до сі ті. — Він у туманність заліз.
— Ти тут, Веселуне У? — спитав Верховцев, нахиляючись.
Туманність заворушилася, ніби копиця сіна, в яку заліз бродячий пес.
— Зараз випустимо туманність і побачимо, — рішуче сказав Перший капітан.
— Ні в якому разі! — обурилася Елла. — Другої такої не знайдемо!
Нерви у товстуна не витримали. З туманності висунулась його голова. Очі були вирячені, і він швидко дихав, — напевно, в туманності було погано з повітрям.
І раптом товстун стрілою вилетів із туманності й кинувся бігти по галявині.
— Куди ти? — гукнув йому навздогін Другий капітан. — Все одно піймаємо. Не поспішай, у тебе ж хворе серце!
Але товстун не чув. Він мчав поміж кущами, перестрибував через ями, спотикався, розмахував руками.
І птах Крок, що ліниво кружляв у високості, побачив його згори і спікірував на нього, як коршун на зайченя.
Ще секунда — і товстун уже теліпався в повітрі, ніби біг далі, а птах підіймався так швидко, що, коли Другий капітан вихопив пістолет, він піднявся на півкілометра.
— Не стріляй, — зупинив його Перший капітан. — З такої висоти він розіб'ється...
І немовби наврочив.
Товстун якось вивернувся у пазурах птаха, забився, і він випустив його.
Наче ганчір'яна лялька, товстун летів до землі. І зник за пагорбом.
Ми мовчали.
Потім Зелений сказав:
— Він сам себе покарав. Краще й не придумати.
І всі з ним погодилися.
А туманність тим часом тихенько виповзала із сіті. Вона витікала як кисіль, розповзалася навсібіч, і коли ми опустили очі, то побачили, що стоїмо по коліна в сірому киселі.
— Держіть її! —крикнула Елла. — Вона ж утече!
І туманність утекла. Вона огорнула нас непрозірною млою, а коли імла розтанула, у нас над головами погойдувалася велика сіра хмара.
— Все одно збиралися стартувати, — сказав Другий капітан, — отож попрошу поквапитися.
Ми швидко загнали на корабель скліса, завели двигуни і злетіли. Слідом за нами піднялися інші три кораблі. І всі ми, вишикувавшись цепом, погналися за живою туманністю.
Наздогнали ми її аж біля планети Шелезяка. На той час туманність розкинулася вже на кілька тисяч кілометрів, і ми три дні зганяли її так, щоб вона вмістилася у наші сіті.
Нарешті туманність закутали у потрійну сіть і міцно прив'язали між двома кораблями. У такому вигляді й відвезли до Сонячної системи, де кожен може помилуватися нею в кратері Архімеда на Місяці. Хоч милуватися нічим — нема нуднішого експоната, аніж жива туманність.
Елла наполягала, щоб туманність помістили в зоопарку на Землі, але земний клімат для неї шкідливий, та й хто прийде в зоопарк дивитися на сірий туман? Куди цікавіше поглянути на індикатора, дістати в подарунок шарф від павука-ткача-троглодита, полити кущик лимонадом або відрізнити скліса від корів, у череді з якими він пасеться.
На центральній місячній базі, в готелі "Луноход", ми востаннє зібралися усі вкупі.
— Настала пора прощатися, — обвівши всіх поглядом, мовив Другий капітан.
Капітани сиділи рядочком на великій канапі і зовсім не скидалися на свої пам'ятники. Перший капітан був замислений і ледве приховував смуток. Виявилося, що переведення Венери на нову орбіту почалося, поки він знаходився у системі Медузи, і капітан запізнився на врочистий момент.
Третій капітан себе погано почував, його била пропасниця, якою він захворів у підземеллі в піратів, проте, коли Верховцев приніс йому ліки, капітан відмовився:
— Цієї пропасниці поки що не можна вилікувати земними ліками. Здолаю її сам. Не звертайте уваги. Тільки-но я знову вийду в кос мос, усе мине. Для мене найкраща лікарня — місток космічного ко рабля.
Лише Другий капітан був жвавий і веселий. Він щойно передав фізикам, що прилетіли із Землі, формулу галактію. Фізиками була заселена вже половина готелю, і з кожним новим кораблем прилітали їхні колеги з різних університетів та інститутів. Було одержано повідомлення, що на Місяць поспішають учені з Фікса й лінеанці, а на космічній корабельні Плутона почали закладку кораблів, розрахованих на нове пальне.