Побачення в Астрахані

Страница 9 из 11

Иваненко Оксана

— Що ви, аякже, добре пам'ятаю. Ми в Неаполі розшукали Добролюбова, і так уже мама цьому раділа! Вони стрічалися майже щодня і ніяк наговоритися не могли. Всі гадали, що вони давні друзі. Ну чого я був невеличким тоді і не дослухався до їхніх розмов! — з щирим жалем мовив Богдан.— Більше гасав з хлопчаками, правда, заповзятими гарібальдійцями, і кричав з ними "Еввіва Гарі-бальді!".

— От і одправляють вас за це на острів строп-тивих,— пожартував Микола Гаврилович.— А що ж пише тепер ваша шановна мама? — спитав він.— Я щось останнім часом не стрічав її імені в журналах. Я все-таки стежу, намагаюсь стежити і надолужити все, що пропустив за той час. А от коли ще там,— він зробив рух головою, немов хотів показати туди ген далеко за гори, за ріки, за свої каторжні роки,— коли там мені щасливим випадком трапився її роман "В глуши", я його багато разів з насолодою перечитав... А от давно нічого не траплялося, ані її творів, ні про неї. Що ж Марія Олександрівна тепер пише?

— Мама давно не пише,— сумно відповів Богдан,— вона зовсім відійшла від літератури.

— Як?! — змахнув руками Микола Гаврилович. Богдан помітив — він був моторний, навіть дещо

екзальтований, розмовляв жестикулюючи, поли халатика, що весь час розпахувалися, йому явно заважали. І зовсім геть зникли думки про його старість, дряхлість, немічність.

Згадавши давні сперечання з приводу його роману, як деякі літературні естети казали, що все у нього від розуму, а не від почуття, що він сухий

/

педант, Богдан подумав: скільки у нього щирого почуття у всьому — не менше, ніж розуму!

А Чернишевський справді був здивований, його глибоко вразили слова Богдана.

— Хіба з ЇЇ талантом можна відійти від літератури, від праці, не писати?

— Вона часто хворіє останнім часом,— мовив Богдан, ніби мусив виправдати матір. Себе, себе хотілося виправдати хоч чимось!

— Ну що з того? Хай все-таки пише. В будь-яких умовах людям з талантом треба писати,— переконано сказав Микола Гаврилович.

йому хотілося розповісти, як він писав там — в Нерчинську, в Кадаївських руднях, в Олександ-рівському заводі, у Вілюйську... Він не розповів. Ніколи й раніше він не міг, не хотів хоч у будь-якому випадку ставити себе за приклад. Це було йому органічно не властиво. Може, колись, жартома, розповість своїм.

Він ніколи не розповів. За нього це зробили поодинокі соузники каторги, які вижили, дехто з сторожі, дехто з вілюйських жителів.

Він писав цілі ночі. Скільки повістей, романів він написав там! Він стільки передумав, пережив, перемислив, йому стільки треба було розповісти, передати людям. Але ж це було заборонено, загрожувало ще дужчою карою, і він все палив, що писав... Так, усе палив. Зовсім не як Гоголь, який спалив свої "Мертві душі", не з тих роз'ятрюючих міркувань, не з того душевного занепаду, що призвело Гоголя до такого самогубства — спалити свій твір. Він, Чернишевський, змушений був палити, і вартові дивувалися, коли вранці знаходили купи попелу. Пошепки переказували один одному. У Вілюйську це просякало і до обивателів — у маленькому селищі віддаля від острогу. Вони з подивом завжди дивились на худорляву постать, що блукає по боло-тявих околицях, і повторювали слова знайомих вартових: "Пише і палить. Пише і палить".

Хто міг знати властивості його надзвичайної пам'яті? Те, що було написано власною рукою, наче викарбовувалося навіки в голові. Раніше, в Кадаї чи Олександрівському заводі, коли він ще не був один на весь острог і поруч були соузники, збиралися довгими темними вечорами коло каганця або маленького ліхтарика, і він їм "читав" довгі твори, щоб якось розважити. Він перегортав сторінки книги, не даючи туди нікому заглянути, і як же був приголомшений один із товаришів, дізнавшись, що в його руках зовсім не роман, яким всі так захопилися, а якась давня-прадавня книжка духовного змісту, що випадково знайшлася в тюрмі. Тоді зрозуміли — він читав як по друкованому, напам'ять, не зупиняючись, те, що сам написав, спалив, але міцно тримав у голові.

А втім, дещо йому пощастило зберегти. Роман "Пролог". Він любив цей роман. У ньому оживали його друзі... Сераковський. Невже не пізнають Се-раковського? Він жадав, щоб образ друга лишився для "синів", для майбутніх поколінь. Невже не розберуться?.. Про це він нічого не сказав Богдану. Тільки згадав. Микола Гаврилович знову повернувся до Марка Вовчка.

— Я розумію, їй, певне, важко довелось, та й зараз важко,— мовив він.— її не оцінили по заслугах, але ж порятунок від усього — праця. їй гріх не писати. От інші сучасні письменники пишуть, і бачиш, може, й правдиво змальоване життя, та якогось одного куточка, а в її романі я відчув життя всієї Росії, нашої бідолаги матінки Росії. Ні, їй не писати гріх. Я дуже радів, коли ми її друкували, і Некрасов радів.

/

— З Некрасовим, коли ми повернулися з-за кордону, вона добре познайомилася, вони друзями стали,— вставив Богдан.

Боже мій! Ціла епоха минула за той час, поки Микола Гаврилович був там, за тридев'ять земель!

Він не знав, яким рідним, близьким у всьому був їм Митя Писарєв, який вірш написав Некрасов мамі після його загибелі — "Не рыдай так безумно над ним"... Як утішала маму сестра Некрасова, щирий друг Ганна Буткевич. Про все, про все хотілося розповісти, про всіх. Та вони ж ще бачитимуться з Миколою Гавриловичем — адже в якому Ярі він не опиниться — чи Чорному, чи Світлому, чи Красному,— усі на Волзі! Якось-то приїздитиме до Астрахані!

А Микола Гаврилович сумно згадував Некрасова:

— От хто геніальний поет Росії. Ніколи його не забудуть. Я любив його, я схилявся перед його талантом. Його не розуміли багато письменників, пихатих літераторів, навіть із погордою дивилися на нього, а він вищий за них, та й за всіх, на багато голів. А яка надзвичайна людина! Він весь час допомагав моїй сім'ї, поки я був там. Коли б не він, сини мої, може б, і освіти не мали.

Про це Богдан знав і від Олександра, і від Ольги Сократівни — як турбувався про них Некрасов, та йому не хотілося зараз перебивати Миколу Гавриловича.

— їм, правда, ще мої щирі друзі допомагали, і я багатьом заборгував. Що поробиш,— розвів руками Микола Гаврилович.— От просто багатьом винний гроші і мушу працювати, щоб сплатити свої борги. Адже допомагали самі трудящі люди, не багатії якісь, тому я тепер не відмовляюсь від будь-якої праці. На жаль, мене ще не друкують. От надсилають переклади,— він показав на стіл.— Історію Вебера перекладаю, під псевдонімом, звичайно. Імені мого бояться. Старі друзі — видавці — все ж таки цим виручають. Що ж, я й цьому ради, із злиднів мушу і це робити.