Він говорив не скаржачись, спокійно, просто констатуючи і пояснюючи.
— Я задоволений, коли перекладаю книги розумні, варті уваги, що розбуркують читача, примушують мислити, та, на жаль, часто видавці не можуть надрукувати ані моїх коментарів, ані передмови чи післямови. Це дуже прикро. Але ж треба заробляти, сплатити всі борги, я не хочу, щоб вони тяжіли над моєю сім'єю. Проте від дріб'язкових, не корисних для читання книг я все ж таки і в моїх злиднях відмовляюсь.
Богдан трохи не скрикнув, таке обурення охопило його. Він, Чернишевський, після двадцяти років каторги сплачує борги! Мусить заробляти перекладацькою поденщиною, щоб мати можливість жити. Він, якому вся Росія заборгувала!
— А як жадається своє писати. Де там! Ще не скоро дозволять, а мені ж треба поспішати, немолодий вже...
Мабуть, на старі роки ще більша жадоба віддачі — передати все, що може бути корисним, весь досвід, знання, думки, і, певне, йому так боляче було витрачати час на те, щоб "сплатити борги". Скільки вже того часу загаяно, загинуло!
— Я, слава богу, нівроку, як той віл, можу тягти і тягти,— він з удаваною гордістю глянув на свої руки, і хоч бачив Богдан і ці старечі з синіми жилками руки, і нездоровий жовтавий колір обличчя (казали, що у всіх так буває, хто так різко міняє підсоння з північного на південне, та ще на таке, як у Астрахані), і хоча бачив Богдан зморшки на обличчі і худорляву постать,— чим більше вони розмовляли, тим більше знаходив він подібність з останнім фото, де його здивувала величність, глибокий, розумний погляд, весь обрис людини-мислите-ля, непохитної в своїх переконаннях.
Але це не віддаляло. Поруч із глибокою пошаною росла любов, просто любов до цієї незвичайної Людини, бажання зробити для неї щось приємне, радісне.
— А я ж учився водночас з вашим сином Сашею в Петербурзькому університеті і знайомий був з Ольгою Сократівною,— сказав він.
— Справді? — дійсно зрадів Микола Гаврилович і обняв Богдана.— От шкода, от шкода, Ольга Сок-ратівна саме поїхала до Саратова, клопочеться, щоб мені туди дозволили переїхати, вона ж тут зі мною, весь час піклується про мене, а сама зовсім підірвала здоров'я.— В голосі його бриніла ніжність. — Скільки я їй турбот та клопоту завдав! Хоч би тепер уже мала можливість спокійно пожити, полікуватися. Коли б дозволили до Саратова переїхати. Рідні місця, рідня, друзі.— Раптом сумно додав: — Мало вже лишилося моїх Друзів-ро-весників. Некрасова нема... Я плакав, коли дізнався про його смерть... Ви любили Некрасова?
— Ще б пак! Та ми, молодь, знали всі його твори напам'ять. Було, жодна наша вечірка, зборище не минали без того, щоб хтось не прочитав "Железной дороги" або "У парадного подъезда" або щоб не проспівали "Выдь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой?"
Микола Гаврилович і сумно, і задоволено покивував головою.
— А ви знаєте, що ще всі співали, обов'язково співали по всіх кутках Росії? — з захватом продовжував Богдан і тихенько, майже пошепки, але ще молодим гарним баритоном проспівав:
Выпьем мы за того, Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!
— Ну що ви, що ви! — замахав руками Микола Гаврилович і засміявся, як дитина, та одразу зняв окуляри і протер їх. Вони були вологі не від сміху.
— А от зараз нам і випити нема чого, хіба що чайку,— заметушився він.
— Так і ми ж частіше самий чай пили,— усміхнувся Богдан,— не турбуйтеся, бога ради, пізно, треба йти.
— Ні, ні, посидьте ще трохи. Зараз запалю лампу.
Вони говорили, говорили, не помічаючи, як минає час, і справді надворі зовсім засутеніло. Це на півдні так одразу спадає темрява. Треба було запалити невеличку настільну лампу.
—■ Як добре, що ви прийшли,— казав Микола Гаврилович.— Подякуйте мамі за незабудь. Я вважаю її другом, хоч і не бачилися наочно. Моїм другом був незабутній Тарас Шевченко, а в Кадаї ми були разом з Андрієм Панасовичем Красовським. Які друзі з України! Які люди! — І раптом твердо, наказово мовив: — Повинна, повинна писати Марія Олександрівна, і зараз найперше хай свої спогади про нашого Бова-Добролюбова напише. Я укладаю про нього книгу. Передайте їй цю мою просьбу, мій привіт і шану.
І, наче підкоряючись якійсь внутрішній логіці думок і почуттів, згадав замислено:
— З мене сміялися, лагідно сміялися якути, вони всі до мене добре ставилися, хороші люди. Навесні, коли можна було вже мені гуляти, я дуже полюбляв розрихлювати сніг, давати шлях невеличким струмочкам. Якути питають: що ти робиш? А я їм кажу: я їх з-під арешту звільняю, хай течуть, хай у велику ріку течуть, тоді з них сила буде. Сміялися якути. Знаєте, славний народ, добрий, добрий І розумний, тільки забитий, неписьменний, скрізь злидні, хвороби, гніт. Надивився, як везли, я там на простори. Які простори! Тисячі верст — дурниця. А ріки які! Любив я струмочкам допомогти, щоб у велику ріку текли. — І додав, з мить помовчавши: — І Росія вся — велика ріка.
— Недарма кажуть: "Добре ріці з потоками",— зауважив Богдан.
— Так, так. Я вірю в наш народ, в усі народи її, і численні і малі. Революцію тільки й зробить весь народ: коли весь народ встане, тоді все докорінно зміниться. Для цього нам усім працювати треба.
Вже кілька разів Богдан підводився, щоб іти, але говорили,говорили.
І він сам одверто розповідав Миколі Гавриловичу про всі свої труднощі, роздуми, зневір'я в свої сили. Але все це вже зараз здавалося йому самому не вартим особливих тривог, болю і страждання, хоча слухав його Микола Гаврилович уважно і розумів, розумів з півслова. Та що були всі його турботи, тривоги перед цим непохитним, великим духом, який, не згинаючись, проніс через усі тортури свою віру в народ, в неминучість перемоги світлого майбутнього, зберіг свої переконання, не поступився нічим, нічим! А щодо свого особистого життя — лише така звичайна людська занепокоєність: віддати борги всім, хто позичав, допомагав, авансував. Навіть уряду він не хотів бути винним, боржником, за витрати зворотного шляху з Вілюйська!
Непомітно минуло близько п'яти годин, а Богдан гадав, що коли на п'ять хвилин зайде, то й те щастя!
А втім, треба було йти. Та він прийде, неодмінно приходитиме, приїздитиме з будь-якого Яру, поки Микола Гаврилович в Астрахані.