Великий формат, дрібний шрифт, 32 сторінки. Ціна 6 НМ. Ілюстрації: Кераміка "Трипільської культури", портрет П. Полуботка (вугілля) Оксани Лятуринської, сцена з "Мертвяки без похорон" Ж. П. Сартра, автопортрет Івана Мештровіча, Відовданський храм (проект) Івана Мештровіча, "Індієць" (бронза), "Мойсей" (мармур) і "Історі хорватів" Івана Мештровіча, Йоан і Петро Альбрехта Дюрера, "Володимир Великий" О. Лятуринської (вугілля), Декоративний мотив Анрі Матіса, "В каварні" Едуара Мане, фото-портрет Еріха Кестнера, сцена Мюнхенського Камерного Театру постановки "Троянська війна не відбудеться" Жан Жірардо, сцена того самого театру "Наше містечко" Торнтона Вайлдера, фотографії кіно-акторів Джоржа Рафта, Марґарет Мішель, Тайрона Поверха, Лінди Дарнелл, Анни Бакстер, Еріха фон Штрогайма…
З бігом часу "Арка" робила деякі зміни. З першим числом 48-го року, окладинка Гніздовського дещо змінилася зі знаком брами Заборовського на передній окладинці і зі знаком МУРу на задній. Зі зникненням редколегії, щоб на її місці оселився Юрій Шерех – головний редактор і Яр Славутич – секретар. Бо в суті речі ніяка тут ред-колегія, а лишень Шерех був і є редактором, селектором, оформлювачем всього того матеріялу, що ним заповнено всі ті одинадцять чисел журналу, який збільшився з 32 сторінок на 72 сторінки. Що в нормальних умовах вимагало б цілого штату фахових працівників, а в цьому випадку виконувалось дослівно одною людиною з додатком секретаря для біжучих справ. На першій сторінці задньої окладинки подано 59 імен авторів, що друкувалися в чергових числах, а взагалі там знайдете сотні імен знаменного звучання, наших і не наших, що ними заповнено зміст цього видання.
Досліднику літератури української в майбутньому! Коли ти не заглянеш до сторінок цього наснажливого ентузіяста, яким був цей діпівсько-таборовий збірник "Арка", ти не зрозумієш місійної сили нашого гнаного слова в його акції. Прийде час, коли кожне число цього феномену в його оригіналі, буде важитись на вагу золота.
Будучи в Ульмі, ми отаборились у Білецьких. У них дві кімнати й кухонька і їх там четверо, але примістити нанніч ще двоє людей не робить їм особливих труднощів. Зрештою, на нашій славній "родінє", така "жіл-площа" доступна лишень вибраним, а це ж всього-навсього табір ДіПі. Мене особливо зворушує господиня цього дому пані Надія. Полтавка, малярка, русявка з бурхливим волоссям, їй не легко переносити табір, вона любить інтимність, вимагає самоти. Оповідає, як то вона, було, вдома ховалася від людей у коноплях. Тут їй, замість конопель, служить схованкою шафа на одяги. Інколи її "нема вдома", а це значить шукай її в шафі… Непорушно, зі запертим диханням, вона вичікує поки знов "очиститься повітря" і вона може появитися "на світ Божий". Стіни її мешкання завішені картинами її творчости, між якими, якось особливо виділяється портрет Ольжича напружено-динамічного вияву.
Розуміється, зустрічався з Багряним, який є тут майже символом громадської активности з його чисельними прихильниками. Тут редакція "Українських вістей", тут централя його УРДП, тут найближчі його друзі і тут, сливе постійно, повно його партійних товаришів, які з’їжджалися сюди зо всіх таборів ДіПі. І жив він з своєю Галею не дуже по "вождівськи". Невелика кімната на першому поверсі заднього бльоку не дуже впорядкованого, виразно богемського, вигляду. Книжки, та газети, та папери, та двоє залізних ліжок, та кілька випадкових меблів. І на стінах деякі, його власного креслення рисунки, бо треба сказати, що він не лишень складав вірші, писав повісті, організував партію, але й малював. Людина динамічного, вибухового темпераменту з обличчям, на якому домінантною його частиною було чоло з величезною купою каштанового волосся. У своєму шкіряному пальті, він виглядав міцно, масивно, вольово.
І що ми враз чуємо? Що Багряний захворів… І то на туберкульозу. Годі повірити… Він багато курить… За старою звичкою – махорку і газетний папір. Від такого може й кінь захворіти. І страшенно любить оселедці, що є також алярмуючою ознакою. Тепер йому приходиться негайно взятися за лікування. Менше "горіти", менше переживати, менше партії… А більше рівноваги і нормального життя.
Бачився і довго говорив з Дивничем. Справа з ЛНВ не вигоріла. Тепер він весь у "Вістях", які він редагує. І просить статтей. То ж то я тепер на статті ані руш. Чекаю "Ост"-а.
А ось передучора дістали ми з Танею покликання до канадійського емігрантського представництва в Людвігсбургу. І, здається, це вже не жарт. Ой, тай же не хочеться лишати Европи. Вона в моїй крові і кості з предковіку. Америка? Країна втікацтва… І opportunity… Але чи для письменника української мови? "Думи мої, думи мої… Лихо мені з вами".
16 червня. Поїхали з Танею до Людвігсбургу… Настрій піднесений. Відчуття вирішальності… Виповнили купу формулярів, а завтра маємо появитися там знов для допиту і лікарської комісії. З тим допитом ще не відомо… За мною водиться гріх українського письменника, а той світ потребує від нас лиш чорних, робочих рук. Тим часом нас, аж два рази, на обидві руки щіпили від тифу. Там потребують здорових рук.
Учора, на всі боки світу, писав листи, а в тому до ЦПУЕ і Українсько-Американського Комітету в справі Багряного. Він мусить негайно виїхати до санаторії. І це значить, що з Америкою для нього кінець, хоча існують всі шанси йому вилікуватись. Туберкульоза, при певному режимі життя, тепер не значить стан безнадійности. Мій прекрасний друзяка Іван Павлович… З його чудовою дружиною Галиною. Я полюбив їх з першого нашого знайомства, дарма що ми стільки сперечалися за всілякі ізми, хай їм грець.
З нетерпінням чекаю на коректу "Ост"-а… І боюсь, щоб Канада не забрала мене до його закінчення. Це ж була основа мого діяння протягом всіх тих років діпівського благоденствія.
17 червня. Бух-тарах, на ґвалт, коміть головою кваплюся на пів дев’яту годину до Людвіґсбургу, щоб зайняти чергу в комісії перевірки, що відбуваються у приміщенню "Фляк-казармів". Таня не могла встигнути і приїде пізніше. Але я встиг, зайняв чергу, приготовив формуляри… Багато всілякого люду, між ними знайомі, всі насторожені, обличчя заклопотані, час тягнеться довго, процедура перевірки повільна.