З правдивою пошаною, Володимир Державин" (30.3.1947).
Отаке. Дивуюся, чого цей лист скеровано до мене.
Ночував я в "університеті". Бувша конюшня обернулася в "університет", на його горищі "готель". Там живе один з Шаянових "перуністів" т. зв. Орлигора. Ну ж і засмерділось те повітря графоманією.
6 квітня. Погода зіпсулась – холод, сиро, осінно. Бридкий, ледачий настрій. Рятує лектура – спомини Ґроссер-Рільке. Дістав пару листів і між ними Є. М. Він намагається затерти погане враження, викликане ним попереднім листуванням. Дарма. У мене відпало бажання аж так надто "возитись" з Маланюком. Мені також хотілося б перед кимось поскиглити та немає перед ким. І так краще.
А тут ось ще один "шляґ". Сторчове письмо того ж Державина… Дуже прикметне, а тому нотую:
"4.4.1947. До Правління Об’єднання письменників МУР.
Група членів Об’єднання письмеників МУР, зосереджена навколо незалежного літературного альманаху "Світання", вважає за свій обов’язок рішуче протестувати проти зімпровізованої на засіданні з’їзду МУР (від 16 березня 1947) публічної заохоти п. Тодося Осьмачку до поворотного вступу до Об’єднання письменників МУР: обминаючи непристойність неодноразових попередніх виступів п. Т. Осьмачки, скерованих на зниження авторитету Об’єднання письменників МУР і добре відомих його Правлінню, а також залишаючи осторонь питання про мистецький рівень літературної продукції п. Т. Осьмачки (яке ми згодні розглядати, як дискусійне) – вважаємо ту публічну спробу за демонстрацію солідарности певних членів МУР з дифамаційним нарисом п. Т. Осьмачки, надрукованим у 2-му числі "Літературного зошита" (під заголовком "Мудрець", новеля) і скерованим проти пам’яті одного з найвизначніших світил української філології, до того ж – репресованого нашим національним ворогом і, найправдоподібніше, закатованого на засланні. Публікація того роду нарису становить ганебну пляму на нашій емігрантській пресі і внеможливлює для нас співробітництво з "Літературним зошитом", аж доки редакція цього останнього виявить належним чином своє негативне ставлення до тієї прикрої події.
С. Гординський, Мих. Орест, В. Державин, В. Шаян, А. Гарасевич, Чорний Юрій…"
Зрозуміло. Це вже п’ятий протест цього сузір’я на мою адресу. Бідний "Літературний зошит", нікого він не вдовольнив. Але те найгірше ще прийде. Проти нього поважно зброяться "партії". Увага, увага!
Своєрідний, поражений неврастенією, ми народ. Багато думаю про ці комплекси… І про МУР, як їх концентрацію. Настрій – фу! Не видно кінця цим бридням.
Вже пізно. Місячно. Таня читає рукопис Докії Гуменної "Діти чумацького шляху". Тихо, холодно… Треба йти до ліжка і не можу зрушитись з місця.
11 квітня. Сонце. Воно падає просто на мій стіл. Великодна п’ятниця. Побував в бібліотеці і випозичив Густава Шроєра. Маю, порівнюючи, добрий настрій, хоча минулу ніч все борюкався з різними драконами. Думка про безперспективність нашої справи не дає спокою. І таке ось непорозуміння: назовні тримаюсь і підтримую інших, але сам по собі "слаб і смірітся ґатов", як каже Блок.
15 квітня. Під соняшною благодаттю, за ясних теплих днів та зоряних свіжих ночей, відсвяткували ми наш Великдень. Прибула до нас з Діллінґену Докія Гуменна, були також Галя й Іван Багряні з Ульму, до них долучились Нитченко й Веретенченко і ми всі разом гостились, гостились і гостились "від хати до хати". А скільки розмов, дискусій, "поученій Мономаха". Я доказував всім і вся, а особливо героїчному Багряному, що ми мусимо знаходити між нами контакти. Не можемо дертися за ніщо. Всі ті наші розходження кругле ніщо, дірка з бублика, виїдине яйце… Ми договорились навіть до того, що Багряний погодився співпрацювати в "Грані"… Я був на верху блаженства… Може… А може… Може ми все таки маємо шпетку якогось глузду…
Гарні пара днів. Але вже минулися. Настали знов будні… Стратив ритм діяння, але треба знов розгойдуватись. Вчора вже бачився з Т. Бульбою, сьогодні написав купу листів і вислав аркуш коректи з другої половини "Юність Василя Шеремети".
20 квітня. Бух-тарах! Блискавки і громи, землетруси й вулькани. Настрій самогубця. Купа листів, а між ними спішний Багряного, спішний Костецького, не спішний Шереха і зовсім нормальний Гуменної.
Перш за все, спішний Багряного:
"Дорогий Уласе Олексієвичу!
Отже, – слава "хоробрим". Сьогодні вночі мені і п. Малярові зроблено таку обструкцію, що перекреслює всі мої зроблені уступки в позавчорашній нашій розмові в питанні участи українського письменника, що будь-як зв’язана з тими "хоробрими". А саме – сьогодні опівночі побито вікна мені й Малярові. Це було супроводжене ще й відповідним акомпаніяментом. Причім – бито вікна двохкілограмовими шматками чавуна.
Зроблено це знаними "хоробрими" фахівцями від громадської війни з-під прапору Вовчуків і інших милих друзів. З нашого боку не було подано до того ніяких причин – ми собі спали, тобто до початку погрому.
Отже слава "хоробрим"… І взагалі – слава!
Дуже мені прикро і боляче, дорогий Уласе Олексійовичу, було відчути, що Ваша моральна підтримка цієї банди дала враз себе знати, цебто маю на увазі ту статтю. Ось так добрі наміри обертаються на зле. В кожнім разі, коли п’яні хами поносили моє ім’я, то підпиралися Вашим.
Такі то справи.
А тепер мені абсолютно байдуже, чи хтось з авторитетних людей забере тут слово і чи стане в обороні мого імени і моєї голови, чи ні. Я звик, що всі чемно чи трусливо мовчать і не реагують на хамство. І я вже переконався, що цивільна мужність – то дуже рідке явище серед нашого громадянства, а особливо серед нашої т. зв. еліти. Можу тільки крикнути: "Слава "хоробрим"!"
Отже – мені не ходить чи хтось забере голос. Я не потрібую.
Хочу тільки сказати – вицофую все, що було сказано 13/IV і вертаюсь до того, що було мною сказано 12/IV увечорі. Категорично і безповоротно.
Ніякі "Грані", ніякі "Трибуни".
Ніякі мотиви, і ніякі міркування не виправдають співпрацю там. Пишіть всі славу "хоробрим", а я кричатиму поки й живий "ганьба" і боротимусь з тим усім національним хамством, моральним і фізичним бандитизмом.
І в мені говорить не особистий мотив, повірте, Уласе Олексійовичу, що ні. Коли б Ви знали, що тут творилося.