Так виглядав "мир" нашого часу. І так він виглядає на сьогодні. Таке поняття миру тепер – домінуюче… Воно увійшло в саму душу породи людської і тому слово "не вбивай" викликає тільки усмішку, особливо у тих, "що всьому людству несуть визволення від капіталізму". Перспектива цього одна: "до д’ної ями". І то всіх, і то скрізь…"
Це уривки з передовиці газети "Українські Вісті" за 9 травня цього року. Ця сама газета приносить поруч статтю "Конференція чотирьох…" В Парижі. Про цю конференцію наша передовиця каже: "Приємно чути слово Мир і вірити в нього, як вірили наші предки. Але чуємо, що в Парижі з цього приводу засідають міністри "чотирьох". Париж недалеко Версалю, а з досвіду знаємо, що це нещасливе для миру місце. Тим часом десь крутяться колеса, десь плянують п’ятирічки, десь гарячково кують зброю…"
Учора повернувся з Мюнхену. У студентській домівці на Фюріхштрассе 53, мав доповідь про Франка, а також і "Проблема синтези". Керував цією справою мій старий, добрий знайомий і земляк з Дубна на Волині, Василь Іващук. На околиці Мюнхену, у великому будинку розташувалось біля 700 студіюючих на високих школах людей, організованих в Українській Студентській Громаді. Багато з них – бувші політв’язні німецьких концтаборів. Вони студіюють на різних високих школах, щось понад 200 на університеті УНРРА, багато – на Вільному Українському Університеті, у Високій Економічній школі, Німецькому Університеті.
У домівці життя. Вечір солістів, реферати, літературні вечори, збори, засідання… Мають хор, драматичний гурток, читальню… Багато преси і в різних мовах – з Австрії, Франції, Бельгії, дещо з Америки. Раз на тиждень виходить часопис "Студентські вісті"… Студенти цікавляться спортом, відвідують кіна, співають, танцюють, а найголовніше, як мені казали "серйозно і добре вчаться…"
На моїх відчитах кілька соток слухачів, чимало старих знайомих, багато запитів і запрошення на інші відчити.
В дорозі назад, затримався в Новому Ульмі, довго розмовляв з Костецьким, обідав у Білецьких.
8 червня. Неділя, ранок, Зелені свята. Свіжий, післядощовий день, зелено, співають пташки. Небо легко захмарене, але враження, що воно розпогодиться. Вікно на веранду відчинене, де цвіте дрібним білим і рожевим цвітом великий кущ диких рож. По стіні в’ється рослина, що також обсипана, не лишень цвітом, але й безліччю метушливих бджілок.
9 червня. Надіялось на погоду, але прийшла сльота. Ранком довго, під настрій дощику, лежимо в ліжку – блаженний подих дозвілля, що нагадує дитинство.
Свято провели спокійно, родинно… Пані Маруся, як завжди усміхнена й елегантна, навіть в домашньому одязі з фартушком. Вона зайнята кухнею і маленьким Ярославом – "Пумою", який бігає по дворі і весь час, щось зі собою говорить… Сергій Миколаєвич сьогодні також удома, одягнутий у легкий, сірий костюм, по домашньому, без краватки… Звичайно, він завжди зайнятий, його невеликий ДКВ завжди в русі, але сьогодні можна "файрам", час відпочинку. Його старша дочка, від попереднього подружжя, Людмила у сірій блюзці і білих, коротких "шортках", помагає Марусі, а син Сергій десь нагорі у своїй кімнаті, зайнятий своїми справами. Він студіює. До родини належить і наречений Людмили, пан Якоб, що вештається десь надворі, а ми з Танею, найпізніші гості, одягнуті по літньому – Таня у легкій, сірій блюзці і білій спідниці, а я весь у білому, п’ємо нашу ранню каву у себе в кімнаті, опісля робимо порядки, а там ось і обід у великій загальній їдальні з двома вікнами і широким на долину краєвидом.
Обід довгий, ситий, з квітами і вином. Сергій Миколаєвич завжди майстер роздобути щось доброго, на цей раз він привіз кілька чудових пстругів, а пані Маруся, не менший майстер куховарства, їх чудово приготовила… До того чудова, макаронова зупа, солодкий пудінґ… І навіть по чарці лікеру… З фінальним завершенням кави "Мокка" у справжніх порцелянових чашечках…
I багато розмов та сміху… По обіді виглянуло навіть сонце і всі розложилися в лежаках на веранді… Фотографувалися, а під вечір, під акордіон Якоба навіть танцювали. Вечеряли і розходились ген пізно із загальним переконанням, що день був розкішний… Грайливий, легкий, мирний клімат, в якому можуть рости навіть надії.
Сьогодні дощ, і вітер, і в домі тиша, звичайний робочий день. Треба було б скочити до Ульму, але не хочеться. Передав до редакції дві статті і покищо досить. Починаю думати про "Ост"-а.
11 червня. Але все таки, вчора по обіді, замість "Ост"-а настрочив ще одну статтю, можливо останню, "Слов’янофільство made in Moscou". Мене розозлє зєло веліє так званий, Всеславянський конгрес в Празі, улаштований Сталіном під керівництвом його агентів з наміром обдурити наївних слов’ян слов’янофільством за рецептою Пушкіна, що в рускому морі мають злитись всі слов’янські струмки. Відомі, старі, оклепані трюки, підогріті новими "побєдамі русскава аружія", як додаток до "визволення світового пролетаріяту", плюс скасовання Берестейської унії для "возсоєдінєнія святой православной, русской церкві…" Додаймо до цього Йосипа Віссаріоновича в його фельдмаршальському мундирі з орденами від шиї до пупа і картина маєстатної імперії Романових буде завершена. Але все таки, я дозволив собі почати свою статтю такими "дерзновенними ізреченіями":
"Бути виключно росіянином – ніяка честь. Бути росіянином – тяжкий, невдячний і безперспективний обов’язок перед історією. Історія того народу ступає певними кроками і кожний з них залишає за собою не так слід, як прірву між тим, що було і тим, що має бути. Ще можна сказати, що кожний такий крок це тяжка рана, заподіяна людям того нещасного племені, а все, що виповняє простір між тими ранами, це тільки санаторійне вилежування. Нема традиції, нема тяглости, нема волі бути. Є порив і згасання…"
Далі йшло обгрунтовання цих дерзостей, яке закінчувалось ще грізнішим пророцтвом:
"Чи на цей раз Росія доконає свого? Чи дійсно слов’янські народи спокусяться культурою Пушкіна аж так далеко, що перестанут існувати, як самостійні?
Можна дати відповідь: ніколи! ніколи і ні за яких умов слов’янський світ не стане світом Достоєвського. Ніколи чехи не будуть росіянами і якраз стався дуже щасливий випадок, що російські "солдати" появилися на вулицях Праги. Нема потреби іншої пропаганди антислов’янізму, як поява цих людей у тому традиційному слов’янофільському і русофільському закутку слов’янства. Може повторитись тільки історія України – безцільне, безрезультатне шарпання крок вперед, два назад, раз Валуєв, раз "українізація", раз братання, раз Сибір. І прийде час, коли Тіто збагне Пушкіна. Прийде час, що і інші збагнуть суть московського Інтернаціоналу. Не кажемо про поляків та українців, які вже ці істини сприйняли і зарубали на носі.