Висновок з цього, – треба прочитати всі книги, писаноі людьми нашої мови і кожну з них трактувати, як один розділ одної великої, збірної книги буття нашого. Потребуємо думати, як демократ, як аристократ, як революціонер, як консерватист, як соціяліст, як націоналіст одночасно. Не лякаймось такого думання. Лякаймось думати виключностями…
Наступає доба, що абсолютно вимагає думання і діяння синтезою. Це вичувають всі люди на землі, навіть найнепоправніші ексклюзивісти типу мейд ін Москау… Знаємо, що за такі слова не похвалив би нас доктор Донцов, знаємо, що не прийшли б вони до смаку Вячеславу Липинському, знаємо, що не був би зовсім контентний з цим і професор Драгоманів…
Не можемо сказати, що ми також з ними у всьому годимось, але шануємо їх, як таких, що думали й шукали, що мали неспокійний розум і гаряче серце і хочемо звести їх думання та їх слова до певної синтези, навіть коли б вони самі цього не бажали… Бо вони на це заслуговують. Кожний з них ставив якусь тезу, або антитезу, а це в свою чергу, за думкою Геґеля, вимагає синтези. Покійний наш друг, доктор Юрій Липа, розумів ці справи і не раз, з переконливою речевістю, делікатно і спокійно намагався довести їх до нашої уваги. Було б варто, щоб ці намагання стали для нас, і доступнішими, і зрозумілишими, що на нашу думку, вийшло б для нас тільки на здоров’я.
Вступаємо тепер у третю, можна сказати, остаточну фазу національного формування… За нами часи народництва, часи українофільства, часи Панька Куліша. За нами і часи Винниченка, а також і Донцова. Дякуючи Богу, ми переснили всі благородні сни нашого турбулентного юнацтва, ми пролетіли на крилах шабельно-шароварної романтики період революції, ми нарешті маємо позаду і час декалогів та вождівства. Вступаємо в епоху де диктуватимуть життя інші вимоги…
Минула війна внесла дуже поважні коректи до кодексу вартостей людства і цілий світ, в напруженому чеканню, задивлений у ті місця планети, де винайдено нову силу енергії з назвою атом. Було б наївним триматися переконання, що мовляв нічого не сталося по суті. Сталося, багато сталося…
Але будьмо оптимістами. Наш оптимізм поможе нам дивитися правді у вічі спокійно і одверто. У нашу справу ми віримо, хочеться тільки, щоб наша віра була вірою реальних можливостей… Себто вірою не самою в собі поза часом і простором конкретного, а також вірою, як рушійної сили буття на землі…"
Це приблизно конспект моєї мови на з’їзді журналістів. Я боявся, що її не будуть слухати, що забагато набралось в атмосфері вибухових елементів незгоди, але її слухали і вона зробила враження, атмосфера помітно розрядилася, загальний настрій помітно злагіднився і мені багато гратулювали, а в цьому був також і головний майстер напруження Зенон Пеленський.
В загальному, не вийшов з цього переможцем, ані Довгаль, ані Пеленський. Перемогли помірковані сили, очолювані Василем Мудрим і Степаном Бараном. Цього останнього вибрано також на голову Союзу Українських Журналістів… Що вдовольняло також і мене.
Завтра прийдеться їхати до Мюнхену… Маю зачитати там доповідь про І. Франка, але думаю додати до того і "Проблему синтези".
7 червня. Тільки що повернувся з Танею до себе на село. Були, розуміться, в Ульмі. Там ми приписані, там дістаємо наші харчові приділи і там всі наші таборові клопоти. Тут на селі, це дача. Відпочинок. І разом місце праці. Шкодую, що маю замало часу, щоб міг мої статті, а особливо реферати, краще оформити. Але хай… Дещо з того і так не найгірше… І його читають… І звертають увагу. "Мир чи ями?", "Криза чи занепад?…" Шматок розважань з гіркими присмаками доби…" не так давно, один з дуже знаних мужів нашого розвойованого світу, Вінстон Черчіл, зовсім виразно відважився сказати: "Світ є хворий". Що цим хотів сказати шановний містер Черчіл? Напевно лиш те, що світ дістав високу гарячку, що він мечеться в припадку особливого божевілля, що він чогось шукає, але й сам не знає чого.
Для багатьох людей, значно менших ніж Черчіл, істина, що світ хворий знана давно. Доказом цього є, наприклад, плякат, який ви можете читати на воротях храму в Ульмі: "Не вбивай!" Плякат той висить там і тепер. На ньому бачите одну з основних заповідей християнства – "Не вбивай!". Не знаю, чи була коли потреба виставляти цю заповідь побіч реклями до цирку, чи порад як перебарвлювати військові однострої? Ми, що живемо тепер, до цього часу читали ту заповідь лишень в молитовнику.
І нічого дивного. Бо молитовники давно перестали бути молитовниками. Вже давно до війни постали зовсім нові молитовники. Вони виникли з мозків мистців, поетів, реформаторів. Ось наприклад зразок: (Сосюра) "Ми лиш тоді зідхнем і крикнемо – Свобода! ! ! Коли у горлі вам повернемо штики". Або ось ще зразок: "всіх панів до д’ної ями, – буржуїв за буржуями, будем, будем бить! Будем, будем бить…" (Тичина) Чуєте? Може подумаєте, що це співає різник? Помиляєтесь… Це дуже ніжний, ліричний поет. І не один, а багато… І коли спитаєте, чому вони таке писали, дістанете відповідь – вони мусіли. За це їм давали ордени, нагороди, називали геніяльними, великими. Розуміється, що поети з орденами дуже близькі по суті до фельдфеблів з орденами. Розуміється, що коли ідеалом є "яма", то до неї спочатку йдуть "пани", за ними підпанки, потім і звичайні люди, полонені офіцери, далі полонені вояки, ще далі якась раса, якесь "менш вартісне племя", і т.д., і т.д., аж поки тих ям намножиться стільки, що їх почнуть розривати, щоб трупи свідчили "правду про мир…"
Спочатку робили ями… Ні, спочатку було слово і слово стало – ями. Спочатку їх засипали, потім їх розкопували. Ще потім, не знають як їх засипати, як зіпхнути їх на чиєсь конто. Але біда. Спихати нема кому і нема на кого… Всі копали, всі засипали, всі розкопували. Мільйонами… Так, містере Черчіле! Наш світ хворий, тільки не від учора, а вже добре пів століття.
Років з п’ятдесят світ не знає дійсного миру і є народи, які за час "миру" тратили більше, ніж за війни. Наприклад, ми українці між роками 1920 і 39 стратили по різних ямах мільйони, й мільйони чоловіків, жінок, дітей… А скільки будинків, та садів, та коней, та волів, та цвинтарищ, та церков… Цікаво, скільки б треба платити за таке репарацій?