— Ну, дивіться, вам, начальству, видніше,— огризався Бостон,— тільки я все одно на своєму стою, адже працювати мені, а не комусь іншому. Тільки що — ви мені рот затикаєте: народ, народ! Народ — хазяїн! Ну, добре. Нехай тоді народ і розсудить: худоби стає з року в рік все більше і більше, сорок тисяч голів тільки дрібної худоби в радгоспі — таке раніше нікому й не снилося, землі вільної все менше, а плани ростуть. Ось подивіться самі: колись я настригав вовни по три кілограми сімсот грамів з голови, а років двадцять тому починав,— усі знають,— з двох кілограмів, тобто за двадцять років з великими труднощами дав додачу всього кіло сімсот. А тепер за один рік план підвищили на півкіло-грама. Звідки я його візьму? Я що, чаклувати повинен? А не виконаю план, бригада нічого не одержить. А в них сім'ї. Навіщо тоді людям працювати, цілий рік доглядати овець? А як можна виконати такий план, коли кожен чабан тільки й кружляє, як шуліка, щоб перехопити в іншого випас кращий, тому що земля спільна, нема в неї хазяїна. І скільки бійок чабанських було через випаси, а ти, парторг, сам ні хрена не робиш і директорові руки зв'язуєш! Хіба я не бачу?
— Що я роблю чи не роблю — про це судити райкомові. Але й райком не піде на вашу небезпечну авантюру, товаришу Уркунчиєв!
І так кожного разу розмова ішла в пісок...
А тут доля привела в чабанську бригаду Ерназара, і в Бостона з'явився близький однодумець і союзник. Дружини їхні, Арзигуль і Гулюмкан, підсміювалися було над ними: один одного вартий підібралися дружки — ні сну, ні відпочинку, їм тільки б працювати. Отоді й виник у них задум погнати на літо худобу за перевал Ала-Монгю. Ідея ця належала Ерназару. Що, каже, товктися ціле літо по передгір'ях, за кожну травинку з сусідами за груди хапатися, чи не краще податися за перевал, на Кічибельський випас. Старі люди кажуть, що за колишніх часів баї-скотарі нібито ходили туди з табунами й отарами. Отоді і склали пісню "Кічибель". Вони знали, що хоч Кічибельське джайляу і не дуже велике, зате трави там, розказують, билинні. За п'ять днів худоба набирає вагу, як за цілий місяць на відгодівлі.
Бостон і перше подумував про це, але з Кічибелем було багато неясного. Колгоспні тваринники ще до війни ходили на літо в Кічибель через єдино можливий перевалочний шлях — через льодовий Ала-Монгю. У війну, коли в аїлах залишилися лише старики й діти, уже ніхто не зважувався на такий похід. А потім бідні колгоспи об'єдналися в один великий радгосп з безглуздою назвою, що складалася з шести слів якогось чергового ...річчя, котре місцеві перейменували в "Берік", за назвою річки Берік-суу, і в тій суєті об'єднань і перетворень забули поступово про те, що влітку цілих два місяці, а то й більше, можна вигулювати худобу за засніженим перевалом великого Ала-Монпо. А може, нікому вже й не хотілося долати таку висоту: адже, щоб переганяти тварин через такий важкий гірський шлях, потрібен ентузіазм, одержимість хазяїна, який бажає якомога краще утримувати своїх тварин. Чи не тому в старі часи, зустрічаючись, киргизи питали один одного: "Мал жан аман-би?" — чи здорові худоба й душь Передусім говорили про худобу. Що ж, життя є життя...
Запалившись цією стародавньою ідеєю, Бостон і Ерназар прикинули з олівцем у руках усі кічибельські варіанти: навіть за найменшими підрахунками, враховуючи, що тварини, долаючи перевал в один і інший бік, скинуть вагу, справа варта заходу. Справа обіцяла велику вигоду — адже прямих витрат, якщо не рахувати провезення солі-лизунця, крім оплати праці, практично ніяких. Щоправда, поки що це були лише спокусливі сподівання.
Бостон вирішив передусім звернутися до керуючого відділенням, потім до директора радгоспу, а до парторга звертатися не захотів. Не любив він парторга, не раз переконувався — пустомеля, лише застерігає: цього не можна, того не можна, йому б тільки на зборах виступати, переповідати, що в газетах написано, та франтити в краватці, А директору, голові радгоспу, Бостон розповів про задум: так, мовляв, і так, Ібраїме Чотбайовичу, збираємося з Ерназаром воскресити для користі справи старі пасовиська за перевалом Ала-Монгю. Спочатку, мовляв, підемо вдвох розвідати дорогу, глянемо, які місця на Кічибелі та які трави, а потім, після повернення, рушимо туди гуртом на ціле літо. І якщо вийде все, як хочеться, нехай той випас Кічибельський закріплять за ним, за Бостоном, ну, а якщо хто з чабанів побажає пробиватися слідом за ним за перевал, будь ласка, і тому місця вистачить, головне, щоб він, Бостон, знав, які випаси йому виділять і на що він може розраховувати протягом сезону. З цим і прийшов до вас, через два дні вирішили ми з Ерназаром вирушити на перевал Ала-Монпо, а діла поки що дружинам і помічникам передоручимо.
— До речі, Боске, а як дружини дивляться на ваш замір? — поцікавився директор.— Адже це не жарт.
— Наче розуміють. Нащо бога гнівити, моя Арзигуль — з головою баба, та й Гулюмкан, дружина Ерназара, та хоч і молодша, але здається, зовсім не дурна. І між собою, дивлюся, вони добре поладили. Ось що мене радує. А то гірше немає, коли баби гиркаються. Тоді життя не життя... Бували колись випадки...
І ще про дещо переговорили вони з директором. Виявилося, що восени в Москву на виставку з назвою, яку важко вимовити, ВДНГа чи ВДНГи намічалася поїздка передовиків району і нібито Бостон значився у списку мало не першим.
— А чи не можна, Ібраїме Чотбайовичу, мені з жінкою поїхати? Моя Арзигуль давно мріє Москву побачити,— признався Бостон.
— Я тебе розумію, Боске,— усміхнувся директор,— поживемо — побачимо, як кажуть. Чому б і ні? Треба тільки згоду парторга дістати. Я поговорю з ним про це.
— З парторгом? — задумався Бостон.
— Та ти не сумнівайся, Боске. Що він, через тебе прискіпуватиметься до твоєї дружини, чи що? Адже не по-чоловічому це.
— Та не в цьому річ. Подумаєш, поїдемо — не поїдемо. Велика біда. Я ось про що хотів поговорити з тобою, директоре. Скажи, тобі дуже потрібен такий парторг у господарстві? Ніяк не можеш обійтися без нього?
— А що?
— Ну, мені важливо знати. От, скажімо, є у воза чотири колеса — і всі на місці, а якщо взяти й приробити п'яте колесо, воно й само не котиться, і іншим не дає. То потрібне це колесо чи ні?