— Тю-тю-тю! — та порохом вгору. Господи! Наче та чорна хмара насунулася, а з-під неї, немов з пекла, несамовитий галас:
— Тю-тю-тю!
Хто скиглить, хто верещить, а дітвора навзаводи поперед мірщика витинає да верещить!
Постояв мірщик з паничем, подивився, перехрестився, плюнув і назад. Тоді вже ми — чоловіки з-за кущів услід їм:
— Ура! Урра! Уррра!
А вони підтюпцем, підтюпцем до коней; скочили необзир в свою таратайку та на кучера:
— Па-ашол!
Отак і спекалися ми тієї "повірки". Добре. Знов нічого, панич мовчить, а ми і поготів. Минає тиждень, другий, ніякої чутки. Думаємо: забув панич про ту "повірку". Добре, але хтось і каже:
— А що, коли та "цовірка" знов замулить йому, тоді що? Треба б заздалегідь порадитись з ким тямущим.
— Може б, у Київ, та пошукати того самого ченчика, чи кого іншого...
— Той ченчик помер,— каже Петро,— а нові ченці тепер не ті стали; старі, було, тягнуть за правду, а нові — за гроші. Та й не такий тепер час, щоб вештатись по дорогам; сівба — аж-аж! Хіба вже після Пречистої, та чи не зручніше буде вдатися до кого з брехунців?
— Цур їм! — заторохтіли люде.— їм не можна віри йняти; на те вони й брехунці, щоб брехати; вже чи не певніше було до попа, що він скаже.
Тоді громада й вирядила мене, Павла да Василя до попа:
— Порадьте, панотченьку! Так і так. Піп слухав нас, слухав та й каже:
— Не моє діло, шукайте собі поради деінде, а мені не рука, і ніяково, і боязко, щоб часом не вскочить в яке лихо; знаєте, яке тепер врем'я...
— Яке ж воно врем'я,— кажу я,— врем'я начебто як врем'я.
— А таке врем'я, що зараз тебе виславлять соціалістом та до владики, а владика — мене в монастир сажу сіяти... Тепер таке діється... Чули, либонь, про соціалістів?
— Не доводилося, не знаємо, що воно таке, чи люде такі, чи що інше, може, птах який?
— Не люде і не птах, а оті шибеники, що нема їм ні віри, ні бога, ні начальства.
— Он воно що!.. Та нам же що до них? Ми ж ні проти бога, ні проти віри, ми за своє.
— Еге! Так-то так, та я вам ні грач, ні помогач; шукайте собі деінде поради.
— У кого ж нам її шукати? Ми собі гадали, що вже ж най-певніша порада у попа, піп сказано: і помолиться, і напутить, аж ви... До кого ж нам?!
— До того, хто закони знає.
— Себто до кого?
— До адвоката.
— До брехунця... Іги! Ходім, хлопці! Не наше мелеться. Пішли і знов думаємо собі: що ж його діяти? Ніщо більш,
як ждати, дощ за шию не ллє, а косовиця аж кричить.
Увечері під Петра і Павла чуємо, щось біжить по селу з дзвониками: один віз, другий, за ним третій, все з якимись панами і просто на панський двір. У мене зараз-таки мигнула думка: чи не суд отеє з мірщиками? Угадав, на моє воно й вийшло. Ранком чую: урядник бігає по хатах, ґвалтує усе село та загадує, щоб по обідах усі виходили на межу, "повірка" буде...
— Еге! — кажуть наші люде.— Тепер капут нам! Ну що, як відберуть землю!
— Ні вже,— каже Михайло Жеребило, хоч би що, а землі не попустимо; на межі повмираємо, нехай плугом нас ріжуть, не дамо землі.
— Говори до гори! "Не попустимо"... Як ти не попустиш? Начальство — сила, як скаже, так і буде.
— Ви собі як знаєте, а щодо мене, так суди мене чи сенат, чи канат, а не попущу.
— Та вже ж,— кажу я до Жеребила,— що буде, те й буде, а на межу треба йти.
— Ідіть, а я потім...
По обідах я вже взявся за шапку, щоб рушати на межу, аж Михайло сусіль в хату, а за ним і півень наш галаган; вскочив у хату та під піч. Сказати вам — півень той якийсь незвичайний був, усе село його знало,,од людей він не тікав, помани його, скажи: "Тіл, тіл, тіл" — він так до рук і йде; візьми його, посади на плече, він і не стенеться, тільки виведе: кукуріку!
Ну, пішов він під піч, а я собі байдуже, нехай, думаю, вигнати його нікому, старої моєї не було в господі. А Михайло і каже:
— Закортіло мені по дорозі сирівцю, так я отеє до вас.
— Напийся на здоров'я.
Випив він питунець сирівцю і пішли ми. Ледві перейшли греблю, Михайло лап себе за кишеню — і каже:
— Отеє так, люльки відбіг; мабуть, у тебе в хаті забувся, а без люльки мені — що рибі без води. Треба вернуться. їди ти, а я дожену.
Приходжу я на межу, тут трохи що не все село, дивлюся: люде такі суворі, наче озвірені.
— Що воно буде з сього? — питаюся у дядька Опакаса.— Невже одріжуть землю?
— Бодай би тобі за се слово кат язика одрізав! — гримнув на мене дядько і так подивився, що мені аж млосно стало.
Я до другого, до третього, до четвертого,— усі в одно: люто дивляться та:
— Швидше його різачка заріже, ніж він нашу землю поріже.
Згодя прийшла комісія. Лаіщюжник розташовує свої причандали; панич на огирі грає, Жеребило вже біля його, і свитка йому наопашки.
Михайло до панича:
— Так отеє б то, паничу! По-вашому, межа не певна?
— Фальшива.
— Чого ж вона фальшива, хіба того, що не за вас стала? А ви й самі не тямите, де вона повинна бути; вам хтось гавкнув на людей, а ви й віри пойняли.
— Я на плані бачу, що межа не тут.
— А де ж?
— Отам, нижче, за чагарями.
— За якими? Чи не там, де ото поруб великий?
— Який поруб? — питається тороплено панич.
— От бачте і не знаєте, який поруб. Такий-то з вас хазяїн, а там і липи, і берези порубано.
— Та де се саме? Де?
— У лісі, ніде.
— Проведи мене.
Поруб так зачепив панича за душу, що йому вже й про межу байдуже стало.
— Беріть за мною.
Михайло повів; панич їде, а за ним рушило чимало людей; усім стало цікаво: де той поруб. Досталися до чагарника, Михайло і каже паничеві так любенько:
Беріть отією стежечкою, вона прямо до порубу і приведе; та обережно в чагарях; гущавина тут, щоб часом не зачепились; їдьте, мені ніяково йти попереду вас, свитка у мене наопашку, вітер поли роздуває, коли б часом огир не злякався.
Панич їде ходою, огир грає під Ним, баский, славний був кінь, тільки й шкода, що трохи лякливий.
Михайло йде за конем, і ми всі йдемо. Чи проїхав панич гоней двоє чагарями, чи ні, де не взявся зненацька півень, коню під ноги, кінь несамовито вбік, та на диби, потім голову до землі, та як вихоне задом, панич через голову — беркиць об землю, та об пень, кінь через його! Ми всі до панича швидше, думали: чи не вбив його огир. А панич не своїм гласом стогне: