Другого дня ранком панський брехунець, що приїздив з города, поїхав собі, а ми тоді за порадою ченчика до посередника:
— Одріжте нам землю, щоб ми знали, де наша межа, а то часом неумисне воремося або вкосимося в панську і негаразд буде... Межа — святе діло; ланцюжник з вами, він в одну мить се зробить, ми йому й заплатимо.
— Добре,— каже посередник,— лаштуйте ж стовпи да плуг і гроші мірщику.
Було вже зовсім на вечірньому прузі, коли мірщик одміряв землю і каже до нас:
— Давайте плуга, проведемо межу. А ми йому:
— Вибачте, усі плуги поламані, послали до коваля лагодити леміш; забарився коваль, певно, от-от вернеться з лемешем, тоді ми в одну мить.
— Нема у мене часу ждати вашого лемеша,— буркнув посередник трохи гнівно,— коли так — зараз при мені позакопуйте стовпи і визначте місце під копці, а межу без мене проведете по копцям.
Духом ми повкопували вісім стовпів поперек чагарників, найліпший випас одходив за межу: копаємо і бідкаємося, що то воно буде, коли не вийде по-ченчиковому? Тоді... біда!
— Готово? — гукнув посередник.
— Готово.
Подивився він і мірщик подивився і каже:
— Добре! От по отсім-от копцям і проведете межу, та уважайте, щоб лінії в чагарнику не скривити; скрізь рівно ведіть. Я небавом навідаюся і перевірю.
Подякував нам, що ми такі слухняні, сів — із богом собі.
— Гаразд,— каже наш ченчик,— тепер розходьтесь, кому нема діла.
Лишилося чоловік з двадцять таких, що вже хоч на сковороді їх шквар, так не змилять. Духом стовпи повикопували, та на нове місце, так, щоб випас був у наділі, ченчик тямив на лініях, показав де копати ямки; привели плуг, та по новій лінії і провели глибоку та широку межу в дві розпруги, а на старій лінії, що мірщик вказав, і слід затерли. За місяць, чи що, приїхав посередник:
— Покажіть, як ви межу провели.
Ведемо його на межу, а у самих душі в тілі не чуємо, ну що як він догледиться? Пропащі ми тоді... Подививсь він: чи кинув оком, чи ні і каже:
— Добре! Межа знатна буде на віки. І поїхав собі.
З того часу минуло не більш, не менш, як сімнадцять цілісіньких літ; ні нам ніхто, ні ми нікому нічого.
Аж ось чуємо: нові пани у нас; старі взяли та й продали своє добро у нашому селі якомусь чи то німцю, чи москалю; запевне не скажу хто він, не з наших тільки; вимова у нього не наша. Чуємо далі: нові пани надумуються тут і лсити. Справді, восени приїхав якийсь лящок, управитель; привіз майстрів — бородачі все, з довгими патлами; взялися вони лагодити панський будинок. Будинок здорово-таки обветшав; звісно, двадцять літ пустував, догляду не було, кажани завелися. Полагодили, а навесні і пани приїхали; тільки двоє їх: пані, стара вже, сухорлява та вирячкувата і з нею синок, ат собі парубічок, літ двадцять п'ять. Привів він собі коня-огиря такого, що у його аж дим з ніздер іде; хортів привів цілий смик, полювати у нас є де, і звіра і дичини вдостач.
Приїхали вони і нічого: усе гаразд, лсивемо. Коли ж ото на другу весну, саме на сорок святих кличе панич до себе в двір усю громаду і каже:
— Треба мені ваш наділ обміряти.
— Він у нас, паничу, міряний, нащо його міряти?
— На те,— каже,— що ви мою землю прихватили.
— Ні, зроду-віку сього не було, як се можна! Та й нащо б ми прихвачували? Подивіться на межу; яка вона була спервоначалу, така і тепер, ні на ступінь не порушена.
— Що мені до межі, ось у мене план, він показує, що ви десятин двадцять моєї землі привласнили.
— Ми, паничу, люде темні, на планах не тямимо, святе діло межа: вона річ очевидна і дурному; якою положив її посередник, такою вона і є, а вам хтось набрехав.
— Я на плані бачу...
— І плани всякі бувають, хіба плани не брешуть; інколи і книжки брешуть, а плани... Ігі!..
— Ну,— каже,— ви собі, як знаєте, а коли з доброї волі не. вернете моєї землі, я вас в суд, до мирового.
— Воля ваша, дороги не заступаємо, та тільки — даремно; межа стоїть нерушною трохи не двадцять літ.
Потяг він нас до мирового; мировий — сюди й туди, никне в план, никне в книжку, никав, никав, бачить не по його голові шапка і каже:
— Треба на межу подивитися. Подивився та тоді:
— По указу його імператорського величества — се не моє діло...
Ми тоді зрозуміли оте: "не моє діло" так, що мировий на лініях нічого не тямить, а треба когось більш тямущого. І вгадали. Небавом панич знов кличе громаду і каже:
— Я от землеміра з'єднав, щоб переміряв ваш наділ. Ми йому любенько, не сердячись, знов своє:
— Наділ наш міряний.
— Хто вам міряв?
— Царський ланцюжник з посередником.
— Коли-то те було!.. То стара річ.
— Старий віл борозни не псує; сонце яке старе, а однаково про всіх і світить, і гріє.
— Треба мені перевірити...
— Перевіряйте свої, а наших не руште. Не дамо.
— Як-то не дасте?
— Силоміць не дамо, і годі.
Він як озвіриться, як гуконе на нас:
— Ах ви ся'кі-такі дурисвіти! — та тоді як утне по-москов-ськи; мене так соромом і облило, а кум Павло, буцім не чув тієї стидовищної лайки, і каже:
— Пошануйте, паниченьку! Коли не бога і людей, так хоч свої закаблуки, а то так тупотите, що повідбиваєте їх, та й підошвам щось перепаде. Ми вам як слід говоримо: земля наша міряна, перемірювати її вдруге нам не треба; мелсу ми й з зав'язаними очима знайдемо і без начальства нікому не дамо перевіряти. От і все на цьому, і амінь.
Панич аж приском сипле, а ми тихенько слухаємо, нарешті остогидло нам отеє московське батькування, повернулися ми і, не прощаючись з паничем, гайда по домізках.
Йдемо і думаємо:
— А що, як він без нашого спросу почне межувати та міряти...
— Не посміє! Без начальства не можна; нам міряв царський ланцюжник,— мовив Павло.
— А що ти йому вдієш?
— Звісно що: втришия з межі.
— А тебе за те в тюрягу... Ні, так незручно, треба якось інакше доходити ради.
І прирадили ми: коли він заходиться міряти, так нам, чоловікам, в сю справу н$ втручатися, а нехай жіноцтво воює.
Заходився він, заходилися і ми: скоро показався ланцюж-ник, ми зараз усе жіноцтво, усю дітвору на межу: хто з віником, хто з лопатою, хто з лозиною, а ми їм цупко наказали, щоб хоч би там що, а не дали міряти нашу землю, тільки ж без бійки, щоб лаицюжника ніхто й пучкою не торкнув. Рушила наша армія на межу, а ми собі в кущах полягали та чатуємо. Бачим — суне ланцюжник з паничем. Ледве наблизилися вони до межі, а наше військо в один голос як утне: