— Але ж ти... з ними?
— І я витанцьовувала... Може, щоб здаватися молодшою?
— Ти ж і так...
— Молода? Для тебе, та не для них... Знаєш що? Давай утікати звідси, бо зовсім розсваримося в цій "Руті". Тут тебе все дратує...
Він мовчки згодився.
Вони спустилися вниз, одяглися. Надворі дощило. Жигулісти, блискаючи фарами, розвозили своїх дівчат, біля зупинки таксі мокло, підтанцьовуючи, чоловік з двадцять нетерплячих, а може, тих, у кого дурні гроші.
— Твоя машина де? — жартівливо смикнула його за рукав Наталка.
— Ще на заводі. Мене задовольняє і громадський транспорт.
— Ти такий чесний чи відсталий?
— Ні те, ні друге.
— А хоч таксі визнаєш?
— Сюди приїхав на таксі, боявся запізнитися. З досвіду знаю, що в Києві на таксі можна швидше, ніж на метро. А ти ж така точна. Знаєш, як я тебе назвав? Семи-годиночка. Я вигадав для дітей таких собі негорюнчиків, тепер міг би їм розповідати про Семигодиночку.
— В тебе багато дітей?
— На жаль, тільки чужі. Випадково заблукав до дитячого садочка і став ніби їхнім дідусем Панасом.
— Може, й мені про отих негорюнчиків?..
— Ти ж не діти.
— А хто знає? То ти як — на метро? Бо мені трамваєм. Вона зробила рух, щоб вивільнити руку, але Твердохліб притримав її лікоть.
— Чому ти не хочеш, щоб я тебе провів до цієї вашої гостинки? Хоч знати, де вона...
— Навіщо? Це не туристичний об'єкт.
— Вже пізно. Можуть бути хулігани.
— Хулігани? Одержать по мордасах! Скільки їздимо з другої зміни останнім трамваєм — і нічого! Сідай на метро, а я на трамвай!
— І це все, Наталю?
— А що тобі? Я подзвоню.
— Коли ж?
— Як зможу...
Що ж це я роблю? Що зі мною діється? Вийшовши з метро на Хрещатику, Твердохліб побрався пішки вгору по вулиці Свердлова, минув Золоті ворота, занурився в глибину вулиці Ярославів вал. Самотній чоловік у нічному задощеному Києві. Дощем ридає місто... Безмежна безіменність людини на цих кам'яних вулицях серед височезних кам'яних будинків. Отак можна блукати цілу ніч (може, й усе життя?), перемірювати кілометри тисяч київських вулиць, сліпучо освітлених і зовсім темних, загримлених машинами і тихих, і враження таке, ніби ти вмер або вмираєш, довкола несамовитий рух, ще несамовитіші звуки, а ти німий, покинутий, безнадійно безсилий, і ніхто не зупиниться, не спитає, не поможе, не порятує. Лікарю, вилікуй себе сам! Що ж це я роблю? Як можу дозволити собі? Наше життя мов піщаний кар'єр, який може грабувати будь-хто, а ти хочеш грабувати себе сам. А де той грабунок? Він не знав, до якого берега пристати. Старий, хоч і непривітний, власне, чужий і холодний для нього, все ж заспокоює надійністю, усталеністю, безтривожністю, а новий — все непевне, хистке, дратівливе, загрозливе. І все ж... і все ж... Відмова од любові, холодна зверхність, з якою він, нехтуючи покликом життя, хоче йти безконечним шляхом зречень і якоїсь холодної справедливості,— чим усе це закінчиться? Ще більшою самотністю, ніж він отримав її в гнізді Ольжичів-Предславських, або ж ганебним падінням, дрижанням і скімленням душі та каяттям, каяттям, бо не можна без людського тепла, без любові.
Кому він міг довіритись? З ким поговорити відверто?
Проходив повз дитячий садок Валери. Прості дитячі душі зрозуміли б дядю Твердюню. Нема нікого. Зачинено. Темно.
Він ішов далі. Почався консульський квартал, машини пропливали тут кволо й нечасто, тиша, респектабельність, і в цій тиші Твердохлібом зненацька заволоділо божевільне бажання з'явитися ось так, з дощу й ночі, зі своєї самотності і розпуки, на квартиру до Савочки і покаятися, або заплямувати себе, або... Як у промові князя Урусова на захист міщанки Дмитрієвої проти воїнського начальника Кострубо-Карицького, що примусив її до витруєння плоду: "Нагніть йому горду голову під залізне ярмо рівності й закону!"
Може, така безглузда думка ніколи не виникла б у Твердохліба, але він саме наближався до будинку, в якому була квартира Савочки. Теж на Львівській площі, як і в Ольжича-Предславського, тільки з другого боку, на Яроблавовім валу, а Ольжичі жили за ровом.
Савочки тоді тут ще не було. В реєстр Савоччиних пристанищ цю квартиру записано зовсім недавно. В ній багато десятиліть (ще з довоєнних часів) жило якесь медичне світило, і воно славилося не так своїми знаннями й гідностями, як тим, що мало в своєму помешканні справжнього Брейгеля (завбільшки зо дві долоні, зате справжній!) і кушетку-рекам'є, на якій лежав Наполеон під час свого походу в Росію. Не встановлено, щоправда, коли саме лежав: чи тоді, як ішов на Москву, чи коли втікав звідти,— але кушетка була славетна, і під час окупації на ній буцімто навіть любив сидіти фашистський комендант Києва і, сидячи, милуватися Брейгелем. Комендант був так само легендарний, як і кушетка, бо не конфіскував ні кушетки, ні Брейгеля і не відпровадив світила з його родиною до Бабиного Яру, світило жило ще довго по війні, тоді вмерло, його нащадки виїхали до Ізраїлю, а міськрада не могла дати ради такій величезній квартирі, поки не відбулося вселення в неї Савочки. Власне й не вселення, а перепурхування, бо саме так слід назвати той безперервний процес зміни своїх місцеперебувань, оту "охоту к перемене мест", яка змушувала Савочку пурхати по всьому Києву, жити на всіх бульварах і шосе, вгорі й унизу, в старих і нових кварталах, у висотних будинках і котеджах. Принцип був такий: кожна нова квартира краща й більша за попередню. Ще один принцип: не допускати, щоб у будь-кого з підлеглих була більша квартира, ніж у начальника, тобто в Савочки.
З цією квартирою на Львівській площі здійснилася мрія Савочки перекрити самого Ольжича-Предславського, тобто і свого підлеглого слідчого Твердохліба Федора Петровича.
На що тільки марнуються людські зусилля!
Який метод допомагав Савочці в отих перепурхуваннях? Найпростіший. Невтомне ходіння по начальству. Починати з секретарок. "Я знаю, що жінки ненавидять одна одну, але хіба я жінка? Хіба жінка може бути прокурором?" Секретарка казала начальству: "Ця Федосія Савівна така симпатична!" Начальство впускало Савочку. Не для діла, не для прохань, а так... І що ж? Сувора про-курорка, ходячий кодекс, трибунальство? Та боже ж мій! Море простацтва, дядьківства, демократичного придурю-вання, притримує начальство за лікоть (трохи вище, як сатана бога), підсміюється, шепоче на вушко. І не про якусь там квартиру, не про власні потреби, не про клопоти і нудьгу обов'язків, а так: анекдотик, пліточки, теє-сеє... Всі чули, що в Австралії дволітня дівчинка взяла в рот отруйну змію і відкусила їй голову? Змія здохла, а дівчинка — хоч би що! Хи-хи-хи!.. А ви чули, що коли свиню п'ять раз на тиждень ганяти по вісім кілометрів, то вона стане зовсім не схожою на символ ненажерливості, жадібності й лінощів? Хо-хо-хо... І начальство теж сміялося і казало ще вищому начальству: "Ах, яка приємна людина ця Феодосія Савівна! їй би помогти там з квартирою, чи я знаю?" А вище начальство, яке теж мало честь слухати Савочку, поплямкувало поважно: "Федо-сія Савівна? А чого ж? Можна й помогти. Треба помогти такій людині!"