Знову хлюпнула йому під ногами невидима чорна вода, і Твердохліб бридливо відсмикнув ногу. Смердюча твань, звивисте гаддя в ній, пацюччя зі сталевими зубами — жах ще більший, ніж отам нагорі, де все ж лишається якась надія або принаймні можливість виказати свою людську гідність.
Він рвонувся туди, і саме тоді відчинилася ляда, і крізь неї бликнуло сіре світло досвітку, притемнене похмурою тіснявою сарайчика, але та сірість видалася Твердохлібові такою нестерпно яскравою, що він заплющив очі. Коли розплющив, то в чотирикутному отворі над своєю головою, ніби в чотиригранному німбі сіруватого золота, світилося до нього обличчя старої жінки, і було воно знов найдобрішим у світлі так само, як сіре світло видалося найяскравішим.
— Чи є тут хто живий, о боже милосердний? — пролунав тихий старечий голос, і Твердохліб ще ніяк не міг повірити ні в цей голос, ні в доброту, написану на обличчі старої, ні в несподівану волю, яка відкривалася йому з тим обличчям і тим голосом. Надто різкі злами відбувалися з ним за ці кілька годин, щоб до них міг призвичаїтись. Ще не до кінця вірячи в можливість свого визволення, він не рвонувся чимдуж до збавчого отвору, далі стояв унизу, весь зіщулившись, несвідомо вичікував нової підступності, ще одної зради, яка гніздилася в усіх закутках цього злочинно-святенницького обійстя.
Ще вчора Твердохліб з неконтрольованим замилуванням думав про глину, яка вперто пробивається крізь історію, а сьогодні тяжко ненавидів і те своє замилування, і байдужу глину, і ще байдужішу історію, яка лишила Києву не тільки золоті бані соборів і високий пафос легенд, а й криваві спогади про великокнязівські чвари, про виколоті очі у братів і збезчещення сестер, про понурі поруби, де люди гнили десятиліттями, і палі Потоцького, на які набивано непокірливих козаків, про холодні жандармські очі, які вистежували Шевченка, і чорносотенні погроми єврейської бідноти, про звірства денікінців та петлюрівців і криваві оргії гестапівських катів на Володимирській вулиці.
Ну, так, історія, минуле, несправедливості й кривда, але ж десь надворі двадцятий вік, сімдесяті роки, мир, багатолітній мир і торжество найвищих принципів у нашій державі і в Києві, в рідному місті Твердохліба, де він сам виступає носієм і захисником справедливості. Ага, нашіптував у ньому якийсь чужий голос, ти звик до готового благополуччя, до благодаті, яка судилася тобі від народження, а чи знаєш, що саме в цей час десь у джунглях здоровенні американські лобуряки, байдуже жуючи гумку, випалюють напалмом маленьких в'єтнамчиків; у далекій Намібії досі топчеться жорстокий чобіт південноафриканського расиста; мільйон палестинців, зігнаних з рідної землі, десятиліття цілі поневіряється в драних наметах серед безпритульності, безводдя і безнадії чужих пустель, чужого співчуття і милосердя.
Але ж тут не В'єтнам, не Намібія, не Палестина, а Київ, і він не здеправований і упосліджений розбиток людства, а захисник справедливості, слуга закону, наділений найвищими повноваженнями!
— Є тут хто, о боже милостивий? — знову упало на нього згори, і Твердохліб, покінчивши зі своєю розгубленістю, відповів незвичним для себе, майже грубим голосом:
— Ну, є! То й що?
— О боженьку милий,— заскімлили над ним,— о радість яка! Де ж ви там, чоловіче добрий? Виходьте, вибирайтеся з тої гиді проклятої! Ой, ірод окаянний! Мало не занапастив душу християнську, о боженьку милий, ой, мені лишенько!
Твердохлібові було не до сміху, а хотілося сміятися. Вчора його частували богом і апостолами, а тоді вкинули в ці смертні підземелля, грубо й нещадно, сьогодні з цим самим боженьком випускають звідси, просять видобутися, посилають прокльони на голову того, хто вчора...
І це теж Київ у його багатовіковій незбагненності, таємничості і страшній силі. Допоки ти не проникнув у загадковість цієї сили, тобі нічого робити в такому місті, де переплелися віки, пристрасті, висоти людського духу і його найбільші пониження.
Твердохліб важко почалапкав по глиняних східцях нагору, ще не вірив, ще ждав підступу, нападу, всього найгіршого, але натомість побачив пригорблену постать старенької, всю в чорному, всю в дрібних, метушливих рухах, пойняту майже неземним страхом од видовища цього воскреслого чоловіка, що видобувається з отхлані, з позасвіття, з загибелі і непам'яті.
— Свят, свят, свят,— хрестилася старенька, задкуючи від Твердохліба, а він, забувши про вдячність, ще не вміючи як слід возрадуватися своєму поверненню до життя, вдивлявся в цю жінку, що мала в собі так багато чогось невловимо схожого з Кум-Королем, і не так вражений був своїм несподіваним порятунком, як своєю вчорашньою довірливістю і наївністю. Кум-Король зітхав про свою самотність, а тим часом у сарайчику приберігав двох бандюг і десь ховав цю стару жінку — чи то дружину, чи сестру, про яку, мабуть, ніхто нічого не знав і не чув.
— Хто ви? — чужим для себе голосом спитав Твердохліб.— Невже дружина Воздвиженського?
— Авжеж. А то ж як? — не перестаючи хреститися, сказала вона.
— Тоді...— у Твердохліба цокотіли зуби. Запізнілий на півдоби цокіт.— Тоді... Де ж ви були вчора ввечері?
— У Володимирському на вечірні... Сам владика правив службу...
Твердохліб засміявся. На свою наївність, на всі жахи, які пережив, і на порятунок, що прийшов од того самого бога, який учора ввечері жорстоко пожбурив його в смерть.
— Ну, спасибі,— промовив з полегкістю.— Спасибі вам за ваше добро...
Вийшов з сарайчика, перетнув подвір'я, видобувся в завулок, тісний, брудний, ще темний в сірому досвітку, але вже тут відчувалася воля широка, як світ, тут було життя, було все. Твердохліб струснув плечима, поправив комір пальтечка, прислухався до далекого шуму вулиці і пішов на той шум.
Навіть не спитав старенької, як вона довідалася про нього. Поклав собі не питати нікого і нікому нічого не казати про свою страшну (а може, смішну, як для юриста?) пригоду, яка мало не обернулася для нього трагедією. Звинувачувати Кум-Короля в спробі замаху на життя слідчого? Немає свідків. Скаржитися? Кому й на кого? Хіба що на свою недосвідченість і молодечий запал?