Така темрява, мабуть, буде, коли я вмру, подумалося Твердохлібові. Але знав, що не вмер, що живий, тільки ніяк не міг уторопати, що з ним сталося. Необережно ступнув і впав у якусь яму, в погріб, в хранилища Кум-Короля? Але ж чому така темрява і така тиша, і чому хтось, здається, нападав на нього, скрутив, зім'яв, пхнув, скинув униз? Твердохліб обережно помацав себе, довкола себе. Він досить незручно, боком лежав на холодних земляних (мабуть, глина!) східцях, які вели ще кудись нижче, в затхлість і плісняву, в ще більшу чорноту. Ніде жодного проблиску світла, жодного звуку, ніби в могилі.
— Гей, громадянине Воздвиженський! — гукнув Твердохліб, але темрява проковтнула його голос, а тоді пожбурила назад знівечений і кволий: "...не ...жен-ський..."
— Що за дурні жарти! — не здаючись, знову закричав Твердохліб.
"За ...ні ...ти..." — поглумилася над ним темрява.
— Ви пошкодуєте!
"...дуєте..." — реготнуло позасвіття.
Сміх у пеклі. Нарешті Твердохліб міг би досхочу посміятися зі свого способу слідства, яким хотів здивувати людство. Мав доволі часу і можливостей для цього. Шукати його навряд чи будуть: для цього в районній прокуратурі надто куці штати. До того ж він нікому не казав, що йде до Кум-Короля додому, а здогадатися про це не зміг би навіть геній криміналістики доцент Калинник. Яку тактику обшуку пропонував він для погребів? Тільки тайники, скрізь шукати тайники. "При огляді стінок погребів слід звернути увагу на цеглини, камені, шматки дерева й інші предмети, що легко виймаються, бо саме за ними можуть бути тайники",— це доцент Калинник. А коли сотня бочок квашеної капусти,— які тут до біса тайники?
Твердохліб поворушив руками й ногами, бридливо доторкуючись долонями до слизьких східців, поповз угору, поки вперся в тверду й так само слизьку, як і східці, дерев'яну ляду. Стукнув кулаком — ніякого звуку. Спробував крикнути — знов знущання підземель, а за ним розпач і безнадія.
Він ще не вірив, що попався, не страх смерті, а сором поразки душив його і злість на себе, на дурне хлоп'яцтво. Жалюгідний Шерлок Холмс! Фальшивий генератор слідчих ідей! Примітивний невдалюга! Як хвалився на курсі: "Великих суддів не буває, але є непідкупні!" Мав на увазі свою майбутню непідкупність. А тепер за тебе ніхто не дасть і щербатої копійки — ось і вся твоя непідкупність!
Знов і знов товкся Твердохліб кулаками в глуху ляду, але все марно, мабуть, ті одразу щезли з сарайчика, і Кум-Король спокійно вмиває руки.
Чорнота в підземеллі ставала ще щільнішою, вона заливала Твердохлібові не тільки очі, а й мозок, пробиралася в найпотаємніші куточки душі, з свинцевою нахабністю витіснювала звідти всі промінчики світла, щоб позбавити свою жертву будь-яких надій і навіть згадок.
Твердохлібові лишилося тільки одне: ждати. Ждати — означало надіятися. На що, чого, звідки, від кого? Не вмів відповісти на жодне з цих запитань, та й хто б на його місці зміг? Дивна байдужість огорнула його, заціпеніння охопило душу, розум відмовив слугувати і западав у страшну сплячку. Що розум, коли ти безсилий дати йому роботу і застосування! Твердохліб хіба що в дитинстві міг безвільно простувати слідом за власними чуттями, подорослішавши, у всьому (принаймні так йому здавалося) керувався тільки розумом, ішов за ним, вірив йому, покладав на нього всі сподівання. Тепер у ньому вмерло все, заснуло, зникло, лишилася марна оболонка тіла. Загалом кажучи, Твердохліб не дуже переймався своїм тілом, не дбав про нього, обмежив його потреби й вимоги тільки найнеобхідні-шими, не зважав ні на жару, ні на холод, їв що було, спав чи не спав,— як доводилося, одягом не перебирав, житлом не вередував — після армії деякий час жив у тітки на Нивках, потім був у сусідах у свого ще шкільного товариша Ванька Бараненка, займали вдвох "каюту" в призначеному на знос будинку, і "каюта" була така тісна, що спати доводилося мало не по черзі. Зате в центрі міста, а за стіною — Бараненкова любов, чорнява висо-когруда інженерка, з якою Ванько перестукувався крізь стіну, то напрошуючись на побачення до неї, то запрошуючи до себе, коли Твердохліб відлучався для своїх
"слідчих дій". Кілька разів інженерка, чи то не знаючи, що Бараненка немає вдома, чи то, навпаки, знаючи про це, стукала в стінку, яку підпирав спиною Твердохліб, але він жодного разу не відгукнувся, хоч спина йому терпла й у всьому тілі виникав підступний дрож. У ті хвилини Твердохліб ненавидів своє тіло, його зрадливу готовність миттю забути все надбане за цілі епохи людського розвитку і сліпо ринутися в первісне, дике і темне.
А як узгодити з отими віками розвитку й прогресу понуру тінь кайданно-тюремної цивілізації, яка супроводжує людство у всіх його найвищих злетах і досягненнях? Кайдани починалися від ліани або примітивної мотузки, якою в'язали здобич, аж поки прийшли до мудрих пристроїв з електронними замками, а в'язниця від простої ями, наповненої водою, зміями, скорпіонами, до лондонського Тауера, від якого ведеться родовід усіх в'язниць цивілізованого світу, аж до тих комфортабельних бетонних лабіринтів, що їх споруджують натовські специ в країнах третього світу.
Обурення рятує од відчаю, і Твердохліб несвідомо піддався його спокусливій владі, але забракло сили навіть для обурення, якась сонлива млявість насунулася на нього, млявість у тілі, в думках, у відчуваннях, як міг вмостився він на східці під лядою, обтулився і обтикався своїм благеньким, ще з студентських часів пальтечком і несподівано й неспогадано — заснув.
Ніхто б не повірив, що людина в такому становищі може заснути, не повірив би й сам Твердохліб, коли б хтось висловив про нього таке припущення, а от же заснув, і спав міцно, хоч і в тяжких снах, здриганнях і відчаї. Коли спить розум, народжуються химери, примари і потвори.
Може, борючись з жахами примарливими, рятується від справжніх жахів життя чесна і чиста молодість?
Його розбудило залізне гриміння над головою. Воно було таке несподіване і незрозуміле, що він, хоч і прокинувся ніби, все ж боявся цілковито повернутися до дійсності, не хотів згадувати того, що з ним сталося, і ще більше не хотів вдаватися до похмурих (а яких же ще?) припущень про те, що з ним станеться. Мимоволі зробив рух, щоб посунутися по слизьких східцях униз, далі від ляди, від отого холодного брязкоту, від нової загрози, від убивць, які проламуються до нього, щоб покінчити з ним, бо вбивці здебільшого нетерплячі, не хочуть ждати, поки їхня жертва сконає сама, їм конче потрібна певність смерті, тільки це їх вдовольняє і заспокоює.