Зате вже. як приїхав, то широкопузий декан сам прибіг з пробаченнями... Та про це ти знаєш. Як били мене, оцього ще нікому ніколи...
— Мало тебе били,— сказав Твердохліб.
— Та ти що? Як це — мало?
— Бив один китайчик, а треба — щоб життя. Тоді не був би ти таким щасливчиком. А то — як Савочка. Після того, як ви мене штовхнули на професора Кострицю, дивитися на вас не хочеться.
— Ну, старий! Ну, навіщо? Якийсь епізод, а ти...
— Епізод? Ти ж був там. Одне запитання — і вже все ясно. Звинувачення безпідставні, безглузді, злочинні. У Костриці абсолютне алібі.
— Алібі щодо смерті дружини Масляка, але не щодо хабаря. Ти можеш мені довести, що Костриця не бере хабарів?
— А ти можеш довести, що не береш?
— Я?
— Ти.
— Старий, я ж радник юстиції.
— Але тебе можна звинуватити точнісінько так, як професора Кострицю. Ти от щойно взяв хабар. Хабар за посаду, за звання, за службове становище. Тебе пустили в зачинений ресторан, поять, годують, холопствують перед тобою. Ось і хабар. Догоджанням і раболіпству-ванням.
Нечиталюк дивився на Твердохліба зі змішаним почуттям остраху, подиву і навіть пошани. Він мовчки підсунув налиту чарку Твердохлібові, і той так само мовчки, мабуть, не думаючи, навіщо це робить, випив. Нечиталюк зітхнув полегшено.
— П'єш — значить, чоловік нормальний. А то я вже злякався. Старий, так не можна. Я ж старіший за тебе, а Савочка ще старіший. Старість треба поважати. Це записано скрізь.
— Вік не причина для несправедливості. Нечиталюк злякано замахав на Твердохліба руками.
— Старий, я тобі цього не казав!
— Та не ти — я сказав тобі. І самому Савочці скажу!
— Савочки ти не побачиш.
— Я знаю: вислизне. Він завжди вислизає. Тоді слухай хоч ти. Може, колись наберешся мужності і внесеш у його шановні вуха те, що треба.
Нечиталюк швиденько вихилив чарку, з хрускотом заїв огірочком, потер долоні.
— У нас з ним мовлення одностороннє: згори — вниз. Я здатен бути тільки підлеглим, тому й тримаюся. А тримаюся, щоб захищати всіх вас. Бо прийде який-небудь Луноход — поїсть живцем і не солячи. Стою мов скеля. Великий китайський мур. Змійові вали. Всі удари на себе. Простим людям Савочку вживати великими дозами шкідливо. Його можна зносити тільки тоді, коли він пурхає десь у вищих сферах чи чорти його маму знають. Я чоловік добрий і перепускаю до вас саму доброту Савоччину. Зло затримую, як фільтр. Старий, усі ми смертні. Життя надто коротке, щоб витрачати його на злобу. Коли хочеш, ти для мене був взірцем, ідеалом доброти. А тут зачепився за цих учених — і на тебе якесь затемнення. Плюнь! Давай краще вип'ємо і все забудемо!
— Я досі був сліпий,— зітхнув Твердохліб.— Сліпий і дурний! Думаєш, чому Савочка штовхнув нас на оцю висмоктану з пальця справу з ученими? Ну, так. Я випадково довідався, що Костриця нібито жде присвоєння Героя Праці. Не знаю, як це робиться, але знаю, що існують якісь мудрі державні норми, якась вища стриманість, і коли один учений отримує таке звання, то інші мають ще почекати. Припустимо, що, крім Костриці, були ще претенденти (а вони завжди є!), і хтось з них вирішив якось здискредитувати професора, а тут якраз сталося нещастя з дружиною Масляка, його й штовхнули написати заяву. Стан у нього такий, що чоловік здатен на все.
— І ти думаєш, Савочка міг вплутатися в таке інтриганство? Старий, він чоловік обережний, як чорт!
— Може, Савочку не довчили? — сказав Твердохліб.
— Здивував і налякав! — зареготав Нечиталюк.— Та недовченими забиті всі електрички!
— В електричках хай собі їздять. А коли стають випадково над тобою? Ти уявляєш, яке це лихо? Коли людина спеціально не вчиться, вона живе спокійно і без претензій робить своє діло. Коли вчиться сумлінно, на повну силу, вона теж знає своє місце на світі і не домагається того, на що нездатна. Недовченому все мало. Вони готові проковтнути весь світ і однаково не наситяться. Вони — найжорстокіші, бо мстять людям і світові за свою неповноцінність, за непевність і незаслуженість свого становища. Вічний страх: ось-ось зіпхнуть так само, як він колись когось зіпхнув. І сліпа жорстокість до всього, що вище, достойніше, благородніше. Уявляєш, як зрадів Савочка, коли йому до рук потрапила заява Масляка? І щоб провести справу не грубо, не прямолінійно, а з тонкощами, кому ж її доручено? Найближчому помічникові, зброєносцю, підспівувачеві, підтакувачеві і піде каку вачеві!
— Старий, ти мене перехвалюєш. І взагалі. Говориш наче у французькому парламенті. А в нас же прокуратура і юриспруденція.
— Але зброєносець злякався,— не слухав його Твердохліб.— Чого ти злякався, Нечиталкж? Чому послав туди мене, та ще й без відома Савочки?
Нечиталкж перелякано округлив очі і був схожий на портрет римського поета Вергілія на помпейській мозаїці. Тільки в того булькатість талановита, а в цього розгублено-перестрашена.
— Старий, я злякався отої змії! Ніколи не бачив такої красивої жінки! Спробував її організувати, натякнув, що балотуюся мало не на прокурора республіки — куди там! Дихає вогнем з усіх дірок, як вулкан Етна! А я вже цю прикмету знаю навиліт. Жіночий елемент мені скрізь приходить на виручку, а тут отаке. Думаю: треба тікати, товаришу Нечиталкж, і потихеньку всунути сюди чоловіка, на якого жіноча краса не діє. Хто в нас такий? Твердохліб Федя. З Савочкою узгодив.
— Не узгоджував ти ні з ким.
— Ну, не узгоджував, так зроблю це, щойно Савочка вишкребеться зі своєї реанімації. Він туди вже разів з сорок попадав — і нічого.
— Йому то нічого, а яка реанімація порятує мою душу? І взагалі все моє життя, яке перевернулося в один день через цю безглузду справу? Ти сміявся з Порфирія Петровича, а в нас з тобою, як у нього з Расколь-никовим: "У вас нервы поют и подколенки дрожат, и у меня нервы поют и подколенки дрожат". То й що тепер?
— Посварився вдома? З дружиною? Я тобі все організую — раз плюнути! Тут моя вина. Випустив з уваги, що твоя Мальвіна з тієї самої сфери. Для неї Костриця бог, а ти на нього замахнувся! Не треба було говорити,
% та вже гаразд. Ти ж сам любиш казати: треба мати терпимість і жаль.
— Це потребує жалощів! — підвівся Твердохліб.— Я піду. Поговорили — і досить. Дякую тобі, що поміг мені очистити душу.