Нечиталюк недбало поляскав по керму автомобіля.
— Старий, це вивих мозку. Я тобі відкрию секрет. Хочеш? Ти можеш читати цілу тисячу років, проковтнути всі бібліотеки світу, та однаково ніколи не знатимеш того, що знає Савочка сьогодні і що він знатиме завтра. В цьому вся заковика! Моя помилка в чім? У тім, що я тебе везу, як на волах! А треба — отак!
Він додав газу, "Жигулик" рвонув, мовби мірячись злетіти в нічний простір. Власне, Твердохліб не мав би нічого проти. Хай би розсипалася ця машинка абощо. Фантюриста б сюди — той би вигадав спосіб перейти в інший стан, щоб позбутися цього враження гнітючого, ніби заздалегідь кимось продуманого кошмару.
— Повертаємо! — весело загукав Нечиталюк.— їро-план прибуває в їропорт! Зараз ми з тобою, Федю, культурно "відпочинемо!
— Пізно,— сказав Твердохліб.
— Боїшся, що ресторан зачинено? Для мене ніколи не пізно!
— Взагалі пізно,— сказав Твердохліб і замовк до самого аеропорту.
Мовчав і тоді, коли ставили машину, коли пробиралися між напівсонними пасажирами, коли тинялися на другому поверсі біля позачинюваних дверей. Нечиталюк кудись зник, довго пропадав, тоді за одними зачиненими дверима блиснуло світло, розсунулися складки щільної тканини, чиєсь око знайшло Твердохлібову постать, чийсь палець поманив його.
— Ну, не я казав! — зустрів його Нечиталюк, потираючи руки.— Вмощуйся отут, вибирай, що випити, що закусити, тепер можемо хоч до ранку...
— Не хочеться нічого,— сказав Твердохліб.
— А ми через "не хочеться"! — підморгнув Нечиталюк до чорнявої офіціантки, яка непомітно виникла у них за спинами і спокійно чекала.
— Зробимо так,— вголос думав Нечиталюк.— Дамо начальству виявити ініціативу. Все вже зачинено, плити погашено, робочий день закінчений. Не станемо порушувати законів про працю! Несіть, дорога, все, що зможете принести. Домовились?
Офіціантка так само непомітно зникла, аж Твердохліба взяв сумнів: була вона тут чи не була? Дивився туди, де вона щойно стояла, не міг відірвати погляду. Нагадувала Мальвіну, чи що. Але яке це має значення?
Нечиталюк перехопив Твердохлібів погляд.
— Хочеш, я тобі її організую?
— Не будь циніком.
— Вона ж так і стриже очима! Не кожний день тут хлопці з прокуратури!
— А ти вже розпатякався?
— Треба ж було створити враження? Я їм сказав, що до ранку маємо сидіти в ресторані, бо стежимо за міжнародним злочинцем. Поспішати ж нам нікуди! А ця дівчина... На твоєму місці після того, як ото твоя зміюка, та кожен би чоловік... Як ото ми в школі колись учили: "Будеш мені знати, як я тобі повішуся!" Ну, досі пам'ятаю!
— Не слід так про літературу,— осудливо зауважив Твердохліб.
— А як же слід? Я застосовую її в мирних цілях.
— Літературу треба шанувати, може, понад усе.
— Це ж чому?
— Як тобі сказати? — Твердохліб трохи подумав.— Хоча б тому, що вона беззахисна. Все дає нам, а вимагати від нас не може нічого. Але, незважаючи на свою беззахисність, вона виявляється найстійкішою. Скажімо, нині все у світі піддається спрощенню: будинки, в яких ми живемо; транспортні засоби, з допомогою яких пересуваємося; одяг, який носимо; ліхтарі, якими освітлюємо свої ночі. Література не підкорилася спрощенням — вона ускладнюється, багатшає, як і людський дух у його найвищих виявах.
— Закрутив! — поцокав язиком Нечиталюк, помагаючи офіціантці розташувати на столику тарілочки з закускою, пляшки, келихи.
— Пробач,— дочекавшись, коли вони лишилися самі, тихо промовив Твердохліб.— Я, здається, говорю зовсім не те.
— А коли ми говоримо те і хто говорить? — нахилився до нього Нечиталюк.— Всі хочуть чути тільки приємне, чи то правда, чи істина — це нікого не обходить. Вип'ємо трохи?
— Ти ж за кермом.
— До ранку далеко.
— Однаково я з тобою не сяду. Це злочин. Поїду автобусом.
— Ага! І скоїш злочин подвійний! Ну, до ранку далеко. Вип'ємо, щоб вдома не журились! Алкоголь — запорука дружби.
Горілка була тепла і вкотилася в шлунок, мов напалм. Твердохліб скривився, бридливо відсунув од себе чарку.
— Та ти закусюй, закусюй! — смачно обсмоктуючи хвіст оселедця, порадив Нечиталюк.— Огірочок ось, цибулька, оселедчик, ковбаска.
— Не хочеться.
— Може, ще по одній?
— Пий сам, коли хочеш.
— Хто б її хотів, таку гірку,— так треба ж! Нечиталюк вихилив ще одну чарку і чимдуж запрацював щелепами.
— Я тобі обіцяв про мої пригоди... Те, чого й Савочка не чув ніколи... А чому не чув? Бо я не розказував. А чому не розказував? Ситуація. То ми були в дружбі з китайцями, "Москва—Пекін, Москва—Пекін", музика Мураделі, то розсварилися,— і ні тоді, ні згодом, ніяк я не міг розповісти, бо в мене воно все пов'язано якраз з китайцями... Ти ж пам'ятаєш нашого декана з юридичного? Отого ши-рокопузого? Ти ще застав його, він там сидів півстоліття. В'їдливий був — жах! Вмирає Сталін, в університеті переляк і суєта, в актовому залі портрет вождя, прапори, вінки, траур, почесна варта. Ну, на видному місті професура, доцентура, старшокурсники, а нас, першокурсників, позапихали в кутки, я опинився аж за вінками, про мене забули, ніхто й заміни не присилав, стояв я, стояв та й задрімав, бо вночі ж студент не спить як не чере? науку, то через дівчат, а вдень тільки й думає, де б його хвилин з шістсот похропіти. Ну, тільки я придрімнув, наш широкопузий тут як тут. Що таке? Сон на посту? Ганьба! З якого курсу? Як прізвище? Вважайте, що ви вже не студент. Завтра буде наказ. Бачив такого? Всенародний траур на нього не діє. Ну, куди мені? Плюнув я на все, позичив у хлопців грошенят, на вокзал — і до кас. Думаю: постраждав за товариша Сталіна, то хоч докажу всім отим широкопузим, що не вони його любили, а я,— рвону до Москви на похорон! Туди-сюди,— квитків — катма! І поїзди до Москви не йдуть, і пішака не доберешся — не пустять! Ну, ситуація! А тут якийсь міжнародний поїзд! Я в один вагон, у другий — стоять провідники на східцях і підборами в зуби тичуть. Хоч ти вбийся. Поки налетів на провідничку. Така симпатична дівчинка, я їй морг, вона й пусти а мене в вагон, тільки каже, щоб перебрався на ходу до іншого вагона, а то їй нагорить. Мандрував я по всіх вагонах цілу ніч. А на ранок — стоп і все. До Москви й міжнародного не пускають. Кілометрів за сорок став поїзд і стоїть. А мороз, а сніг — кінець світу. Пішки, кажуть, теж не пускають, застави на всіх дорогах. Так що ні по шпалах, ні по шосе. Думаю: а навпростець? У нас же вдома тільки навпростець і ходять! Підшукав я ще двох хлопців — і рвонули. Шугали по снігу цілий день, надвечір добралися до столиці, а там виловлюють нашого брата не тільки на дорогах, а скрізь! Ну, я прорвався — і до центру. Знов пішака, бо ніякого транспорту в центр не пускають. І пробирався ж наосліп, бо зроду в Москві не був. Це мене й врятувало, бо ловили людей нормальних, а я перся до Колонного залу, як мала-хольний. Знов знайшлися мені кореші — один москвич, другий тверський. Москвич і провів нас. Дворами, підвалами, через якісь чорториї, смітники, вискочили мало не з-під землі саме там, де треба, а там — грузовики і між ними солдати. Миша не проскочить! Ми напролом. Солдатики до нас, двох моїх корешів зацапали, а я — раз! — і прилаштувався до колони, яка сунеться до Колонного залу. Тиша, урочистість, траур, сльози. Я й собі надув щоки, скривився, голову потупив, руки звісив, підошвами по асфальту шурх-шурх, а сам жду — ось прискочать солдати і висмикнуть мене з колони, як редьку. Коли ж ніхто не чіпає. Зиркнув я крадькома туди й сюди, а я — з китайцями! Вскочив просто в середину їхньої делегації, тепер іду з ними — чи то перекладач, чи супроводжую, чи хто ж там знає! І китайці собі йдуть, не звертають на мене ніякої уваги, сумні, тихі, вбиті горем, а найбільше горює той, що коло мене. Маленький такий, худенький і плаче так же гірко, аж сльози йому по щоках ллються і на комір з якогось рудого звіра, і на пальто. Ніколи не бачив я, щоб так лилися сльози в чоловіка. Ну, ідемо потихеньку далі, той китайчик плаче ще гіркіше, а тоді раптом запримічає мене і як ударить кулаком під бік. Я думав, що він хоче, щоб і я плакав. Ну, скривився ще дужче, показую йому, як я горюю. А він мене ще болючіше як вріже! А сльозами заливається, як мала дитина. Бачу: треба давати дьору. А куди? Всі ідуть один в один, обабіч охорона, ніхто нікуди, де йдеш, там і йди, куди тебе поставлено, там і стій. Я трохи вбік — китайчик за мною. Я відстаю — і він відстає. Я вперед — і він уперед. І плаче ж, плаче, і б'є мене, як барабан. А кулачата в нього, мов із заліза! Я вже йому й "Москва — Пекін" спробував мугикнути — лупцює мене, ще й покрикує щось по-своєму. Мабуть, виганяє з свого строю чи я там знаю. Хлопці оті з охорони так мене й налигують очима, а в китайську шерегу, видно, не мають права... А китайчик плаче та б'є мене, плаче та б'є. Вже ми й у Колонний зал увійшли, вже на другий поверх піднялися, бо звідти зробили прохід до труни товариша Сталіна, а китайчик б'є мене і на першому поверсі, і на другому. Може, думаю, хоч біля товариша Сталіна не битиме. Де там! Як побачив він зблизька нашого мертвого вождя, глянув на нього в труні, в його мундирі простім, з ріденькими вусами і ще й трохи подзьобаного віспою, то тут уже мовби осатанів. Став молотити мене обома руками, плаче, промовляє щось і молотить мене, як кам'яними ціпами. А всі дивляться і думають: от переживає чоловік, от уже ж серце має... Ну, а в мене синяки на боках два тижні не сходили.